Читати книгу - "Львів самотніх сердець"

— Пригадую, — відповіла Сабіна. — Але чому ви називаєте себе турком?

— Важко сказати, — зніяковів Леві. — Ви часто говорите, що можете претендувати на польську корону? Соромитеся цього?

— Іноді, — зізналася польська аристократка, — важко відчувати свою обраність. Усі навколо плебеї, а ти — блакитна кров.

— От і я не люблю в цьому зізнаватися. Царство моє належить султанові, палац зруйнований, корону й ту переплавили. Яка вже з нас аристократія! — сказав Леві. — Турком, знаєте, простіше. Не почуваєш тягаря відповідальності. Давайте, краще я вас поцілую…

— Заждіть, — пані тонкою рукою відхилила голову Леві, що вже наближалась до її обличчя. — А як же бути нам? Хто нас обвінчає?!

— Ватикан не погодиться, — мовив Леві. — Я мусульманин, ви католичка. Років сто тому тут спалили вірменина і його коханку-польку. За незаконну пристрасть. А вони ж були християнами, тільки з різних церков! З тих пір мало що змінилось…

— Це правда. Єдиний вихід, — мовила Сабіна, — виїхати звідси. У мене є маєток під Кам’янцем, його захопили турки, і християнські закони там не діють. Поки що не діють. Якщо Собєському забагнеться відбити в турків і ті краї, то мною й тобою, Леві, займеться найсвятіша інквізиція.

— Треба квапитися, пані, — попередив її Леві. — Виїдемо якомога швидше.

— Поїдемо, Леві, — Сабіна пригорнулася до нього.

Фіолетовий поворізник підступно виринув зі своєї криївки, але нікого, крім вродливої польки та невисокого, накульгуючого турка в тюрбані, не побачив. Вони віддалялись від лев’ячого міста, щоб завжди бути разом. Поворізник поповз за Сабіною, збираючись вкусити ясновельможну кралю за ніжну п’яту, але закохані спускались з Кальварії швидко і невдовзі геть зникли з овиду.

…Пізньої осені 1675 року, коли Ян Собєський радів з вигнання воїнів Осяйної Порти, туркеня Яс-мина народила Фатиху сина Ахмеда.

Хлопчика записали до більшої книги жителів Погансько-Сарацинської, яка зберігалася чомусь у міському магістраті.

Фатих вніс маля в кабінет, де сидів польський чиновник, пан Ухвятовський.

— Прізвище? — запитав пан.

— Кепе, — відповів Фатих.

— Ім’я?

— Ахмед.

Ухвятовский зітхнув і, скривившись, наче в нього болів зуб, виголосив довгу тираду.

— От, дивіться, панове, які у Львові громадяне народжуються! Кого я сьогодні записав! Ахмеда Кепе, Джузепе Валтисіо, Сурена Аграмяна, Марисю Ярузельську й Шолома Бескіна, а так само Івана Сидорова та Яніну Городецьку. Де, питаю, шляхта?! Де нащадки Потоцьких, Вишневецьких, Володийовських? Це не діти, а суцільне кровозмішання!

Пан уже заніс кулак, щоб грюкнути ним по столу.

Двері відчинились, і до кабінету тихо увійшла висока жінка.

Фатих не звернув би на неї уваги, якби не одна деталь: у неї була шкіра шоколадного кольору, білісінькі зуби й копиця чорного цупкого волосся, закрученого спіраллю.

— Юзю, — сказала негритянка до пана Ухвятовського, — а чого ти не обідаєш? Сидиш отут з ранку голодний!

— Це Мауріка, моя малжонка, — розплився в усмішці Ухвятовський. — З Венеції привіз, вона невільницею була, потрапила в служниці, а я зглянувся й викупив.

— А дітки у вас є? — поцікавився Фатих.

— Троє, — відповіла промениста уродженка далекої Африки. — Казя, Яся й Адам.

Фатих розгорнув ковдрочки й витяг голе дитинча.

— Погляньте, яке біленьке й мацьопке! Не те що наші — щіткою не відчистиш… — здивувався пан Ухвятовський.

— Справжній турок, — посміхнувся Фатих.

…Леві Михаель Цві вже обмірковував, кому продати крамницю й мріяв швидше переїхати в маєток пані Сабіни під Кам’янцем, де йому б жилося набагато свобідніше, але обставини знову виявилися сильнішими.

Повернувшись із Кальварії, пані Сабіна довідалася, що її зниклий безвісти чоловік Ґжеґож живий.

А раббі Нехемію Коена львівські євреї вигнали з посади глави громади.

Якби ж то тільки це… Його намагалися засудити до найдавнішої з усіх кар — до з’їдання власного язика, приготованого на вогні зі спеціями. Ворогів Коена, що були одночасно друзями Шабтая Цві, надихнуло визнання мудреців Талмуда: лихослів’я — лашон ра — гірше віровідступництва, скотоложства й перелюбства разом узятих.

А позаяк лихий язик Коена призвів до непоправних наслідків, отже, його треба відрізати, засмажити, і нехай Коен його з’їсть.

Натяки на застосування цього жорстокого ритуалу супротивники Коена виявили в єменському трактаті, що ніколи ще не перекладався, і поквапились застосувати у Львові, що згідно загальної опінії, вважався європейським містом.

Правда, була одна проблема: раббі Нехемія повинен був сам попросити старосту громади відрізати йому язик на знак найгіркішого розкаяння.

А змусити Коена визнати свою неправоту — це однаково що вмовити кам’яних левів