Читати книгу - "Гілея"

— Спасибі вам, Ольго.

Іван поставив дзеркальце на столі й почав голитися. Тихенько рипнули двері — увійшла Марта.

— Здрастуй, — промовила тихо. — З новосіллям, Іване. — Стояла, широко розставивши стрункі ноги, взявшись у боки.. Синеньке платтячко, перехоплене в талії поясочком з китичками, підбилося аж за коліна.

— Спасибі, Марто, — не зводив з дівчини очей. — Все повертається на круги своя.

— На які круги? — не зрозуміла Марта.

— Це з біблії, — витираючи обличчя одеколоном, промовив Іван.

— А ти віруючий?

— Ні...

— Так і кружлятимеш увесь час?

— Не знаю, Марто...

— Давай я тобі підправлю зачіску на потилиці, а то заріс, як піп. — Марта взяла бритву. — Не бійся, я вмію... Я овець стригла і тебе підстрижу... Намилити тобі шию чи так?

— В якому розумінні намилити? — розсміявся Іван.

— Я б тобі намилила... — Марта досить вправно орудувала бритвою. — Ось і все, хоч до загсу... Почекай, бо один висок нерівний.

Марта поклала свою гарячу долоню на Іванову щоку, шкребнула бритвою і завмерла. Дивилася просто в очі Іванові, наче заглядала в саму душу, потім Запорожний відчув дотик її грудей і шепіт:

— Поцілуй... Чуєш?.. Бо заріжу... — Бритва впала з її рук, і Марта, наче на хвилях, загойдалася в його обіймах.

* * *

— Закриті партійні збори вважаю... відкритими, — сказав Ілько Сторожук, сідаючи поруч з Іваном. — Я буду головою, Іване Трифоновичу, а ти пиши протокола.

— На перший раз обійдемося, Ільку Гнатовичу, без протокола. Про вас поговоримо, що робити будете... Думаю вас лісником комплексної бригади призначити, — почав Запорожний.

— Ну, якщо треба, то... — погодився Сторожук. — Лісу багато?

— Посаджено на вашій дільниці триста десять гектарів, а всього буде тисяча...

— Коли буде? — запитав Сторожук.

— Тоді, коли посадите...

— Хитрий...

— Площа ваша, Ільку Гнатовичу, експериментальна, складна...

— Який же там експеримент? — поцікавився Ілько, дивуючись, як він ловко вимовив це вчене слово.

— Без торфу ліс посаджено, за методом Вигдарова...

— Цей метод мені відомий, — багатозначно промовив Сторожук, а потім запитав: — А кого будуть судити за нього, мене, чи тебе, чи обох разом?

— Мабуть, мене, Ільку Гнатовичу, — посерйознішав Запорожний. — Комісія з області має приїхати... Мартинюк заяву до обкому партії написав...

— Всиплють тобі, Іване Трифоновичу, — поспівчував Ілько.

Хай приїдуть та побачать. Торішні посадки без торфу не гірші, ніж із ним...

У двері постукали... Увійшла Марина Гомон.

— Почула, що ви, Ільку, до нас приїхали, — сказала своїм тихим грудним голосом, — то подумала, може, чим допоможу вам... З Тетяною вашою вже познайомилася.

Така славна у вас дружина...

— Нічого, — посміхнувся задоволено Ілько. — Та й вас, Марино, роки обминають: хто в баби, а ви — в дівки...

— Скінчилося моє дівування...

— Сідайте, Марино, — запросив Запорожний.

— Та у вас же якась балачка...

— Закриті партійні збори, — уточнив жартівливо Сторожук.

— То я піду, — звелася зі стільця Марина, — якщо закриті...

— Для вас, Марино, у нас усе відкрите, — сказав Запорожний. — І я вам ось що скажу: розмовляв з директором радгоспу і з парторгом — дають вам рекомендацію в партію, Марино.

— Та що ви, Іване Трифоновичу? — розгубилася Марина.

— Я ж вам обіцяв.

— Думала, що то діло майбутнє... а ви зразу... Хіба приймуть мене?

— Приймуть! І я напишу... Завтра й поїдемо з вами в радгосп, напишете заяву і поїдемо.

— І буде нас троє, значить, партійна організація, — сказав Ілько.

— Не заслужила я~ такої честі, Іване Трифоновичу...

— Заслужили. Більше, ніж хто. Усі ліси, що ми посадили тут, — ваші, Марино. За один лише розсадник, який доглядаєте, вам ордена треба дати...

— То ж ви все, Іване Трифоновичу, та люди, а я...

— Ви ще лісничим будете, Марино, ціни вам нема...

Двері широко відчинилися, і на порозі виросла кремезна постать заступника завідувача облземвідділу Степана Стратоновича Каїтана:

— Ну, здрастуйте, порушники-новатори, — подав руку Запорожному. — Приймай, Іване Трифоновичу, комісію... Привіз тобі повну машину вчених, недовчених, теоретиків і практиків.

— Ого! — посміхнувся Запорожний. — Що ж ви робити збираєтеся?

— Ти заварив кашу з Вигдаровим, а ми розсьорбувати будемо. Ходімо, чекають.

— Почалося, — шепнув Ілько Марині.

* * *

За дна місяці землю й не зросило. Десь понад Дніпром ходили хмари, блискавиці краяли ночі, гриміли і рими, а тут, в степу, тільки винищувачі трощили тишу. Степ висох, ходили гурти овець із закривавленими ротами, бо скубли вже не траву, а дроти. Якимсь чудом ще трималася вода в старому степовому колодязі, її ледве вистачало, щоб так-сяк напоїти отари.

Запорожний щодня ходив на лісові ділянки, ніби його присутність могла врятувати їх. Минулорічні посадки стійко витримували спеку — їх корінці вже досягли двометрової глибини, а там була волога. Сосонки весняної посадки жовкли на очах, але навіть це менше тривожили Запорожного — не все загине, під загрозою був розсадник.