Читати книгу - "Маленький Бізон"

Одного ранку, озброївшись луками й пасками, ми вилізли на гору, що здіймалася над нашим табором. Нас супроводили Пононка, Серце і ще два дужі пси. Треба сказати, що в Пононки вже загоїлися лапи і він зовсім одужав. Коли ми добралися до вершини, перед нами розкинувся незвичайний, чудовий краєвид. За кілька сотень метрів під нами стелилася чарівна зелена долина, якої ми досі не бачили. Серед густих ялин та пожовклих лук блищало озерце. Поверхня його була гладенька й нерухома, мов дзеркало. Дерева й гірські вершини відбивались в ньому так чітко, наче там, у воді, ховалися їхні двійники.

Захоплені цим видовищем, ми примостилися на краю скелі і дивилися вниз, мов зачаровані. Через деякий час ми побачили в долині двох лосів, які неквапливо йшли луками до озера.

Всупереч нашому звичаю ми не зняли галасу, а сиділи тихо-тихо, наче перед нами відбувався якийсь урочистий обряд.

— Підійшли до води… Й п'ють… — шепнув мені Міцний Голос і чомусь зітхнув.

— От якби мати рушницю й підкрастися до них! — півголосом мріяв котрийсь із моїх товаришів.

— Як тут тихо й тепло! — озвався брат. — Як приємно!

— А кілька днів тому ми ще мандрували в горах…

Було холодно, в обличчя бив вітер.

— Ух! — здригнувся інший хлопець.

— А Форт-Бентон, пам'ятаєте його? — згадав раптом Міцний Голос. — Яка там була метушня, які злодіяки-купці! А тут тиша й мир. Я люблю такі долини. Кругом спокій і ніхто його не порушить.

Але спокій порушили. Наші собаки, які бігали поблизу, винюхали якусь незвичайну нору. Вона була схожа на лисячу, тільки трохи більша. До неї вели свіжі сліди. Ми приготували петлю й причаїлися. За хвилину в норі з'явилась велика коричнева кудлата голова і зараз же сховалася.

— Ведмідь! — злякався один з хлопців.

— Пхи, теж мені знавець! — ущипливо глянув на хлопця Міцний Голос. — Ведмідь у такій норі?

— То що ж це може бути?

— Єнот!

Я теж бачив морду звіра і хоч завжди був на боці старшого брата, цього разу мені здалося, що він помиляється.

— Хіба ж у єнота, — спитав я несміливо, — не менша голова та не довша морда?

— То в низинах! — скривився Міцний Голос. — А ми бачили гірського єнота.

— Невже між ними така різниця?

Але брат був не дуже впевнений.

— Зрештою… Він так швидко сховався. За хвилину витягнемо його і переконаємося…

— А я вам кажу, — застеріг котрийсь із товаришів, — що це якийсь невідомий хижак! Краще з ним не заводитись!

— Оце так сказав! Якщо це хижак, то ми отак відразу й повинні злякатися?

— Ще чого! — спалахнув Міцний Голос. — Ми сини воїнів і не боїмося нічого!

— Не боїмося! — підтримали його всі.

— Тільки ж «невідомий хижак», — засміявся хтось, — злякався нас, і ми його так легко не витягнемо.

Виявилося, проте, що хижак не злякався.

Кудлата морда з'явилася знову і ще дужче посунулася вперед. Ми затягли петлю й шарпнули з усієї сили.

Розляглося несамовите гарчання, навдивовижу схоже на крик дуже розгніваної людини.

Усі сторопіли.

Побачивши звіра, якого так необачно хотіли витягти з нори, хлопці мало не попадали від жаху. Такої потвори ми не бачили ще ніколи в житті. Страхітні ікла, довжелезні пазури, дикі, палаючі очі. Звір скочив блискавицею і кинувся просто до нас.

— Пононка! Серце! — гукнув я.

На щастя, біля нас були чотири собаки, які негайно кинулись на звіра, але той оскаженіло напав на них. Він був не дуже великий, не більший від мого песика Серце, але неймовірно, страхітно сильний і спритний. Бідолашний песик перший підскочив до звіра. Потвора вп'ялася йому в горло з такою несамовитою люттю, що майже відгризла голову.

Три собаки вгризлися в ворога. Скам'янілі від жаху, ми бачили тільки переплетений клубок тіл, що звивався і борсався на землі. Дикий звір, хоч був наполовину менший від собак, захищався з несамовитістю десятьох потвор. Ні, не захищався, а нападав. При цьому він репетував, як людина, і ці людські войовничі вигуки лякали нас ще більше, ніж боротьба. Кров так і бризкала в усі боки.

Нарешті ми трохи отямились і відступили на скелю поруч, ладні щохвилини кинутись тікати. Боротьба відбувалася з блискавичною швидкістю. Один з собак вже десь подівся. Билося тільки двоє. Раптом ще один собака болісно заскиглив і впав мертвий, з розпанаханим черевом. Залишився тільки Пононка.

— Тікаймо! — гукнув хтось із товаришів голосом, повним жаху.

— Тікаймо! — повторив Міцний Голос. — Адже у нас нема справжньої зброї.

Тут ми почули наче людське хрипіння. Це був точнісінько стогін конаючої людини. Пононка вп'явся іклами в горло звіра і шарпав його на всі боки, бив ним об землю, сам похитуючись, і випустив потвору лише тоді, коли у неї почали згасати очі. Тоді він кинув ворога на землю і став пильно придивлятись, чи не залишилася в ньому хоч іскра життя. Але звір не ворушився. Тоді з переможним гавканням Пононка скочив на нього і розпанахав йому черево.

Пес був укритий ранами й кульгав. Він пришкутильгав до своїх двох мертвих друзів, обнюхав їх