Читати книгу - "Марина — цариця московська"

Отож, в супроводі двох вельми поважних сенаторів, чиї мундири були розшиті золотом, Марина врочисто підійшла — ба, ба підпливла, легка і граційна, — до вівтаря, разом із своїм свідком — королівною Анною. Ще вчора дівча — суще дівча вісімнадцяти літ (ну, може, молода дівиця), якесь наче наївне і аж простецьке, схоже на дочку провінційного збіднілого поміщика, Марина раптом в один день перетворилася — як за помахом чарівної палички — на принцесу, до якої вже й підступитися було зась! Щось воістину царське вирізьбилося в ній, величне, недоступне — чи не божественне. Не йшла, а пливла — гордовита й велично-недосяжна для простих смерт­них, бодай і ясновельможних родів. Навіть сам король — не кажучи вже за королевича Владислава — вражено похитав головою, подивувавшись дочці воєводи Мнішека. А ще вона виявилася вродливою. Теж, наче за помахом чарівної палички, в один день стала кралею. Гай-гай, коли б її вірна нянька, бабця Софія, глянула в цю мить на свою доцю, як вона потай про себе називала Марину, то нізащо б не впізнала у цариці Марині ту Маринку, яку вона знала і яку, власне, й виховала.

— Справді ясновельможна пані і цариця! — тільки б і вигукнула простодушна і наївна бабця Софія, дивуючись тому незвичайному перевтіленню (слóва «метаморфоза» вона не знала, та й не зрозуміла б його), що відбулося з її вихованкою, якій вона на сон грядущий біля теплої грубки розказувала карпатські казочки...

Московський посол Афанасій Власьєв виголосив спіч — правда, не зовсім зграбно та вишукано, адже не був він велемовним і солов’єм не вмів заливатися, заявивши, що він «прибув для цього... е-е... діла (так і нарік — «діла»!) з волі свого государя».

І почалося... Власне, змагалися допущені до слова, влаштовуючи чи не лицарські турніри з велемовства та різних словесних викрутасів, вельми витончених, піднесених і поетичних...

Великий канцлер Великого князівства Литовського Лев Сапега наголосив: те, що нині в будинку пана Фірлея (хоча б мало відбуватися в головному костьолі Кракова — державна ж бо справа!) відбувається, є дією і волею самого Господа, а також Провидіння, тож є «символом єднання двох народів». Великий канцлер нестримно хвалив великого царя Дмитрія, наголошуючи про його історичне призначення в цьому світі. А щодо Марини Мнішек, то заявив таке: «Якою б не була великою честь носити корону, польська жінка цілком достойна її — скільки царівен Польща дала вже Європі!» — вигукнув він наостанку.

Інші виступаючі кенарями солодкомовними заливалися щодо «славного дому дівиці», вказуючи на її «блискуче виховання (о, якби ті слова почула бабця Софія, то теж розквітла б пишним квітом — незважаючи на свій вік!), багатство доброчинностей». Своя порція похвали дісталася звичайно ж і батькові нареченої, достойному воєводі графу і мужу Юрію Мнішеку, який так блискуче виховав свою дочку і завдяки чиїй допомозі, мовляв, царевич Дмитрій став царем.

Кардинал Мацієвський теж вихваляв Дмитрія — як «великого государя великої Росії», заявивши, що «Божою милістю і влаштуванням Росія нарешті найшла собі Великого царя», який бере собі в подружжя «свободолюбиву шляхтянку, дочку благородного сенатора із благородного роду».

А ще говорив — ні, радше виспівував! — що «Бог послав благо і цареві Дмитрію, і всім його підданим — його величність цар зав’язує з його величністю королем, милостивим государем нашим, дружбу, а з цим королівством з його численними людьми вільними — спорідненість. При цьому святому подружньому союзі його царська величність великий государ зуміє цю прихильність віддати зі свого боку його величності королю приязнь, а королівству віддячити великою любов’ю».

З його виступу — ба, ба палкої промови — виходило, що нарешті Москва знайшла собі «достойного государя, що ненависний «Годун» (як називали в Польщі Годунова), який посмів продовжити лінію «тирана Івана», вже мертвий, а «шлюб милостивого царя Дмитрія Івановича відкриває такі чудові загальнополітичні перспективи», що... що просто дух захоплює! Та й сам король Сигізмунд III виявив милість руському цареві — слава його мосці крулю Речі Посполитої! І нарешті, «бажаючи ще більше виявити свою вдячність, цар Дмитрій Іванович через тебе, пане, — кивок в бік посла Афанасія Власьєва, — в подружжя собі бере вільну шляхтянку, дочку благородного сенатора із благородного роду».

А наостанку кардинал Мацієвський сказав: «В цьому славному королівстві, де всі вільні, не раз траплялося, що князі, королі, славні монархи брали собі дружин із вільних шляхетських родів і домів.

Марина Мнішек вперше у своєму житті була в центрі вседержавної уваги — квітла пишним квітом, з честю витримавши таке нелегке для неї дійство, як ніби вона до цього тільки те й робила, що виходила заміж за самодержців та збільшувала й примножувала славу не лише свого роду, а й усього Польського королівства, — віднині її ім’я було поставлено в один ряд з іменами інших великих дружин монархів... До цього нікому не відома приватна особа, вона раптом піднялася в ранг державної особи, рівною чи не самому королю!

І настала та хвилююча мить, коли всі бажаючі вдовольнили себе виступами. Хор заспівав «Veni Creator» («Прийшов Творець»). Присутні, як і велить ритуал, на хвилину опустилися на коліна — в єдиному релігійному екстазі. (Правда, на коліна не стали лише московський посол Афанасій Власьєв та шведська принцеса княжна Анна.)

І почався власне обряд заручин, що його багато хто сприйняв за саме весілля.

А потім настала ще хвилюючіша мить — обмін каблучками. Московський посол, урочисто відкашлявшись та по­гладжуючи свою розкішну бороду, з добру лопату завбільшки, «вийняв з маленького ящичка алмазний перстень з великим і гострим вершком, завбільшки з чималу вишню, і дав його кардиналу, а вже кардинал надів його нареченій на палець, а від нареченої посол взяв перстень (для передачі його нареченому) і поклав його у згадуваний ящичок».

Посол в