Читати книгу - "Сім стихій"

— …Ні, що ви! Танцювати й іншого разу можна! А нам з вами погомоніти цікаво.

Мова тиха, прозора, як і в неї. «Хай буде мені сестрою», — сказала подумки. І повірила. І знову голоси…

І в це перейнялася вона вірою. Дізналася про біло-рожеву повитицю. Від пригляду, від ока лихого. Про таїну плакун-трави. Побачила красиву темно-зелену гілочку — і повірила. І була ще в’язіль-трава — приворотне зілля.

Сестра сказала:

— Навіщо тобі в’язіль-трава, не бери її, і так вроду хоч з лиця пий!

І вона знову повірила. Вранці роса біля річкового залому студить босі ноги. Йшла по воду, дивилася на ясні далекі розлоги, смуток несла. Нібито зустріла когось. У білій сорочці, волосся, наче льон, очі чисті — берегом ішов з тією ж безконечною піснею про весняну воду. Поглянув — і очі відвів. І пройшов мимо. Згадувала про нього. Скільки днів збігло! Осіннього вечора над ґанком зупинилося червонооке полум’я холодної сонячної заграви — вона пішла з ним.

Отже, було це. Потім сон. Довгий-предовгий, як їй здалося! Захворіла, чи що? Авжеж-коли б не занедужала, все склалося б не так. Інакше. Може, їй усе її життя наснилося? Чи, може, все воно — вигадка? І сестри вже не мала — нікого?

Важко пам’ять переборювати. Треба повернутись, упевнила себе Аїра, знову походити в тих місцях, де походила. Тоді все й пригадає знову. І вона полетіла у тайгу.

Вона пізнавала таємниці однієї із стихій — землі. Однак найперші враження її були від озер, річок, моря; вони нестримно вабили, і любов до води була незбагненною. Так, трапилося одного разу озерце у хвойному пралісі. Вода чорна, але прозора. Дно темне, вкрите коричневими голками. Вона довго вдивлялась у воду. Побачила там себе, нахилилася зовсім низько. Біле лице, великі очі й темні брови. Волосся впало в воду, а вона дивилася і дивилася.

Вона роздягнулася, склала вбрання і зайшла у воду. Ніби зачарована. Було холодно, але приємно.

Вона попливла повільно, без бризок. Лягла на спину й заплющила очі. Щось привиділося зненацька. Уявила: під нею бездонна прірва — і вона падає, падає… і вода вже взяла її в свої лабета і затягує вниз, у чорний морок і довічну в’язницю. З грудей вихопилося нестямне:

— Ні! Ні!

Боячись розплющити очі, повернула до берега. Там омана розвіялася: все було на своїх місцях. Як і досі. І всюди — світлінь. Високе небо. Здригнулася з остраху. І прийшов спокій. Тіло взялося сиротами; ступила на траву. Галузки, голочки поколювали в ноги. Руки пахли старим деревом, смолою, глицею.

Обхопила долонями щоки — і зайшлася плачем. Далі, пересилюючи себе, знову побрела у воду. Як до причастя. Страх пропав…

Вийшла якось до річки. На косі, всіяній галькою, — багаття. Трохи далі — ель. Біля багаття гомонять люди. П’ятеро… ні, шестеро. Підходила так, що не тріснула жодна суха галузка. Причаїлася за кущем. Дивилася, дивилася — і самій захотілося погрітись біля вогню. Та зненацька стрепенулася: біля багаття чоловік нібито знайомий. Нібито вже знала його. І знову ворухнувся острах. Кинулася геть — і нараз повернулася. Невдовзі вони полетіли.

Читала, розмовляла з іншими, зрозуміла: вода — стихія рідна. Колись, віки й віки тому, на палях, забитих у дно, ставилися хижі, курені, пізніше — справжні будинки. Двісті споруд на палях розкопали на березі одного із швейцарських озер. У єгипетському храмі збереглися на стінах малюнки: цариця Хатшепсут у країні Пунт; на кольоровому барельєфі — оселі на палях. Шлях багатьох цивілізацій пролягає через морські береги… Легендарний капітан Немо казав: «Вітер над морем чистий і життєдайний. У безконечній самоті на морі людина все ж відчуває довкола трепетання мільйонів життів. Море зберігає у своєму лоні дивовижні, невичерпні скарби, все воно — рух і любов».

Напрочуд знайомі слова, подумала вона, ніби хтось їй нашептав їх уві сні. «Море зберігає у своєму лоні…»

Кілька бедуїнів з Африки завітали до Європи. Їх повезли до водоспаду. Кришталевий стовп, бризки розсіюються на пил, веселка. Ось де можна погамувати спрагу донесхочу і знову дивитися на чудо, незнане мешканцями спекотної пустелі. Скільки переходів треба зробити на конях чи на верблюдах, аби нарешті дістатися до колодязя! А бувало, й глибокі колодязі пересихали. І тоді треба копати пісок та потріскану глину, щоб добутися бодай до рідкої грязюки. Кожна краплина води — на вагу золота. Щоб побачити, як росте трава, бедуїни готові здолати сотні кілометрів. І раптом…

Мовби прорвався бурдюк, в якому вода для всього світу. Водоспад! Бедуїнів покликали далі. Але вони не зрушили з місця. «Побудемо ще трохи», — просили вони і знову поринали у споглядання. Вода, питна вода.

— Ходімо далі, тут більше немає на що дивитися.

— Підождемо трохи…

— Чого ж іще ждати?

— Підождемо, поки вода закінчиться.

…Щось перешкоджало, коли намагалася пригадати все до кінця: як жила раніше й про що вела розмови із сестрою, як зустрічала в дитинстві зиму й не могла навтішатися весні. І де загубився цей північний край? Як тепер знайти дорогу додому? Чи впізнають її? Й озвалося з гіркотою: ні! Не впізнають. Часом зринав здогад: місця ці вона вигадала сама і людей — теж.

Скільки сходжено стежок: призвичаювалася до роздолля, розмірковувала про себе й поки що у своїх блуканнях уникала людей. Слухала, як гомонить вода на перекатах, сплески, видзвонювання бризок, ловила поглядом лелітки променів на пістрявому камінні. Старалась збагнути, чому покинуте гніздо скопи на сухій модрині, і звідки це невимовне надвечірнє світло від оранжевих квітів, розкиданих по лугах. У заплавних лісах, де багато всихаючих дерев, прислухувалася до перестуку білоспинних дятлів, що шукали