Читати книгу - "Темнолесникове прокляття"

до кінця. Розказати вам обом про свої колишні мрії-сподівання. — Він знову зітхнув. — Ах, що то були за мрії! Я мав надію, ставши Найвищим Академіком, згуртувати порізнені ворожнечею кліки для змагань в ім’я загального добра. Ба більше, — провадив він, обертаючись до Чіпуса, — я поставив собі за мету знов повернути вчених-землезнавців до Санктафракса. Розбратові між небознавцями та землезнавцями малося покласти край. Велика бібліотека повинна була відкритися знов. Дати пропасти таким багатющим знанням про Світокрай?! Ні за що в світі!!!

— Та хоч як я розпинався перед академією у своїй Інаугураційній промові, тамті йолопи мене навіть не слухали. Певніше, — поправився Лініус, — слухали тільки те, що жадали почути їхні вуха. Навіть коли я перенісся до Палацу тіней, аби підкреслити свою неналежність до будь-якої із санктафракських шкіл і вдихнути друге життя у звичаї, що їх сто років тому започаткували старожитні вчені — навіть тоді мої заміри нікого не обходили.

— На ділі все виглядало так: щоразу, як я намагався внести у Санктафракс гармонію, це ще дужче загострювало суперечності. Мої рожеві сподівання швидко змінювалися розпачем. — Професор замовк і похитав головою. — Та попри це все, — додав він із прояснілим обличчям, — я ані трохи не шкодував, що перебрався до Палацу тіней. Та й чого б мені шкодувати! Хіба я зустрів би коли-небудь його хранителя, нині свого вірного служника — Щипа? А якби я не зустрів його…

Тут почувся легенький стук у двері, а відтак — брязк дверної клямки, яку хтось торгав.

— Не звертай уваги, — сказав Чіпус. — Розказуй далі.

Та не встиг Найвищий Академік розтулити рота, як почулося легеньке клацання, і двері розчинилися. На порозі стояв Щип, міцно тримаючи клешнями тацю. На ній видніли трав’яні облатки, порожня шклянка та карафка з яскраво-червоною рідиною. Старий веретенник звів очі.

— Хтось згадав моє ім’я? — запитав він.

Найвищий Академік усміхнувся.

— Атож, Щипе, — відповів він, — ти не помилився. Заходь, заходь. Я саме збирався розповісти про нашу першу зустріч. — Він повернувся до решти. — Як довгорічний хранитель Палацу тіней, Щип знає кожну його п’ядь. Саме він і показав мені Чорнодеревну палату.

— Що? — вигукнула Маріс. — Я гадала, ніби теж знаю кожну п’ядь палацу, але про палату не чула зроду.

Лініус перевів погляд на Чіпуса.

— Зате ти, гадаю, не міг не чути, — зауважив він.

— Певно, що, — кивнув головою Чіпус. — Хоча досі я не знав, реальність це чи міф.

— О, палата цілком реальна, — запевнив Лініус. — Правда, Щипе?

— Ну, звісно ж! — відповів веретенник. — Пан любить цей палац не менше за мене. Я мав досить часу, аби показати йому всі потаємні палацові закамарки та закапелки. Але найпринаднішою для нього завше була Чорнодеревна палата.

— А що воно таке? — поцікавилась Маріс. — Що в ній особливого?

Лініус розплющив повіки і знову їх зімкнув.

— Розкажи їй ти про призначення палати, Чіпусе, — прошепотів Найвищий Академік, — бо я втомився. — Він здригнувся. — І мене трохи лихоманить.

— У мене тут якраз на цей випадок, пане, — озвався Щип. Він поставив тацю на полицю. — Ферментний плодово-кореневий напій, — пояснив він, — зрихтований за особливим рецептом Темнолісу. Він напевняка поставить вас на ноги, і то негайно. — Веретенник хлюпнув трохи червоної рідини із карафки у шклянку. Вона взялася білими бульбашками і спінилась. — А ще я приніс трохи облаток, — додав він, беручи шклянку і тарілку. — Щоб ви могли відновити свої сили.

Він повернувся і рушив до ліжка. Лініус розплющив очі й сів рівно.

— Ти такий турботливий, Щипе, — сказав він, важко дихаючи.

— Що турботливий, то турботливий, — втрутився Чіпус, виступаючи наперед і забираючи у Щипа питво, — але мені здається, мої ліки будуть кращі.

— Отакої! — обурено вигукнув Щип.

— Знаєш, Чіпусе, — кволо всміхнувся Лініус. — У цій твоїй торбинці знайдуться ліки на всяку болячку. Та боюся, цього разу навіть ти мені не допоможеш.

Але Чіпус і оком не змигнув. Повернувши шклянку з тарілкою назад на тацю, він заходився порпатись у своєму бесагові, буркочучи щось собі під ніс.

— Від перевтоми, від жару, від надмірного збудження… — Він вибрав флакончик із бурштиновою рідиною і нацяпав двадцять чотири краплини у каламарчик чистої води. Потім знову забубонів. — Інфекційні нариви на пальцях, подряпини на щоках, зранене вухо. Цера — від кольору шагрені до попелясто-сірої…

Маріс не зводила зі старого зачарованого погляду. Вона помітила, як Чіпус, пильнуючи за Лініусовим самопочуттям, із кожною його зміною додавав у рідину пучку порошку то тієї, то тієї ароматичної речовини, добутої з бесага. Нарешті він заткав каламарчика, енергійно поколотив його і підніс до світла. Рідина так сяяла і яскріла, наче в посудині були не трави та кореневе борошно, а ціла ложка пороху потовчених у ступці чорних діамантів.

Чіпус підступив до ліжка.

— Випий оце, Лініусе, — запропонував він.

Обличчя Найвищого Академіка видовжилося.

— Зілля виглядало апетитніше, — зізнався він.

— Тамте зілля — десь-найпевніш одне з тих лікарств, що їх мешканці Темнолісу продають легковірним академікам, — зауважив Чіпус. — Вони абсолютно нешкідливі, але й користі з них як із цапа вовни. Натомість оце… — Він відкоркував каламарчика з пінявою рідиною і простяг Найвищому Академіку. — Ось що тебе вилікує, Лініусе. Покріпить і тіло твоє, і дух — зцілить тебе всього.

Лініус підніс каламарчика до вуст і ледь пригубив, готовий відразу ж виплюнути зілля, якщо не смакуватиме. Проте на смак пійло виявилося добренне. Його обличчя розпливлося у блаженній усмішці, і він до щирця вихилив каламарчик солодкого зілля.

— Чудово, Чіпусе, — сказав Лініус. — І знаєш, що? Я вже відчуваю, як воно діє. — Він підвівся, легенько почухав крізь бандажі вухо. — Свербить, — скривився він.

— Себто, гоїться, — виснував Чіпус. — І очі твої теж проясніли. Ну, як, готовий продовжувати розповідь?

— Розповідь, — зітхнув Лініус. — Ну, звісно ж, розповідь. Гай-гай, нелегко її вести, та, боюся, доведеться… — Він зиркнув на Маріс. — Молитиму тільки Небо, щоб