Читати книгу - "Люди і тварини"

кава, цукор і все решта позсипуване до слоїків і щільно зачинене, але от, сухий хліб, коржики — ті в торбинках. Щось тобі пораджу: йди далі, зовсім далеко. Як бачу, ти вмієш пізнавати напрямки. Отож, як дійдеш до кутка, де висять плащі, скрути гостро вліво і йди в напрямі до землі. Там, на підлозі мої горщики з гіяцинтовими цибульками. Тепер вони відпочивають, оці цибулі. Ти легко найдеш їх. Там то, десь між горщиками побудуй собі житло й жий. Можеш там і полювати, на що вдасться.

Мабуть мій співрозмовник, тобто його задня частина, зрозумів мою довгу промову й використав вказівки, що їх я йому подала, — бо зник у щілині. Коли за хвилину я відчинила двері до комірки — його ніде не було.

Певно ткач зажив між сплячими гіяцинтами й там дожидав весни: разом з горщиками ми винесемо його до городу й він повернеться у свояси.

Швидко прийшли сильні морози. В самоті моєї хати мені відрадно думати, що я врятувала життя, маленьке життя і, що воно, десь там у куточку, чекає ясних днів. Але й там не обійшлось без небезпек і пригод.

* * *

Машина до чищення хати, я називала її смоктачем, їхала по стінах і підлозі, гуділа й шуміла.

— Так, добре. Ти свою роботу незле виконуєш, смоктачику. Хату ми почистили. За хвилину поїдемо до комірчини й там заберемось до роботи.

Ууууу… Ууууу… Ууууу… Ууууу… Ууууу…

— Часто ми туди не заходимо, треба признатися. Остаточно немає там нічого важного. Гіяцинти цвіли взиму, — тепер я висадила цибульки до городу. Але за ними залишився темний кут, певно зимою нагромадилось там немало пилу й бруду. Туди й поїдемо.

Мій Смоктач мовчав. Мав звичай гудіти, коли його вели, зарядивши, але коли до нього говорили — не відзивався.

УУУУУ, уууу! Гугугугу, УУУУ! — гомонів під полицями, висмоктував пил, чесав пальта, що висіли на жердці, вигортав пил з-під коробок.

Павук, Ткач, досипляв на своїй павутині свій зимовий сон. У цьому році йому повезло, як знаємо. Він уже не спав в льодово холодному кутку за ґаражем, тільки в людському житлі. Вправді його сон не був такий глибокий, алеж зате він не мерз. Інколи й прокидався, добував з пилу якісь крихти, споживав їх і знову засипляв.

Від гудіння Смоктача — він насторожився та від поштовху повітря він прокинувся. Коли б він умів говорити, він напевно запитав би, що це так гуде. Та він тільки порушив ногами, що здеревіли від нерухомости й зимового сну. Може й у його малесенькому мізку народилася якась тривожна думка, хто зна?

Смоктач підповзав щораз ближче й гудів щораз грізніше. Павутиння хиталося й наче колиска підвішена під стелею гойдалось, гойдалося щораз більше. В одній хвилині сталося щось страшне: широко розкрита паща наблизилась і великим ковтком торгнула павутиння. Ткач і не вспів ворухнутись і зістрибнути з нього: смоктач ще раз загомонів і Ткач летів стрімголов чорного, ховзькою трубою в низ. Дуже швидко, стрімголов у низ! Очі закрив йому пил, віддих заперло, в голові гуло й запаморочилося.

Смерть — подумав би хтось. Смерть у тельбуху страшного ненажери — Смоктача. Та, невідомо, чи те саме подумав Ткач, коли омотаний власним павутинням вимішаним з пилом, знайшовся в мішку, куди Смоктач ковтав свій харч. А він і далі ковтав і гудів і щораз грубший шар пилу покривав Ткача.

Як довго довелось Ткачеві залишатися в такому страшному положенні — він не потрапив би сам пізнати. Мав одне щастя: був дуже кріпкий і привичний до різних пригод і невигод, а з них гойдання на тонкій павутинці, що її снував сам і на ній спускався в низ. На ній і відбував свої просування з предмету на предмет і з дерева, чи куща, на кущ.

Тож був привичний до падання вниз головою і до різних несподіваних мандрівок. Але, чи думав він, як видістатися з Смоктачевого тельбуха? Як розсудливий звір він не робив нічого іншого тільки лежав серед сміття як кулька омотана й окутана павутинням і пилом. І показується, що повівся дуже мудро. Все ж йому довелось просидіти пів дня і ніч у чорній запиленій тюрмі Смоктачевого тельбуха.

Вранці я відлучила Смоктачеві ґумовий збірник на пил та віднесла його до бочки на сміття. Загомоніла металева покришка й разом з іншим сміттям Ткач полетів униз. Знову стрімголов і опинився в бочці.

Прочунявши, розправив ноги, вимотався з павутиння і по шорсткій стінці бочки спинався вгору. Для безпеки пряв тоненьку ниточку, так для всякого випадку: ануж хитнеться, або сковзнеться і прийдеться падати знову до бочки.

Так поступаючи Ткач найшовся на горі. На щастя бочка не була щільно закрита, в одному місці була щілина. Нею видістався Ткач на берег і, не багато розглядаючи світ, що вже зеленів, випряв ниточку й по ній спустився в низ. Подався до ґаражу, за яким колись жив.

Там, в одному кутку ви найдете його завжди, коли йтимете до ґаражу. На кріпкій сітці він наче б дрімав. Але хай попаде туди мушка чи інша комаха, він кидається на неї, проколює її спину і там запускає їдь. Вона й поражує нервові центри комахи. Безсилою масою — паралітиком комаха лежить у павутинні, а його власник подрімує, і відпочиває. Коли ж захочеться йому їсти, підходить до добичі й смоктче з неї сік. Так має харчівню, завжди готову до вжитку, а засоби в ній не псуються, бо комаха жива, тільки спараліжована.

Добре жилось Ткачеві цілого пів року, поки зима не загнала його в глибоку сплячку.

Мабуть ніколи не забув він страшної пригоди з Смоктачем.

Великі мандрівники

Тарганів я стала боятися ще з тої пори, як мене, малу дівчинку, налякав Мілько.