Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра"

А проте вчора, по приїзді, я відчув, як мене розморило приємне життя на морському курорті. Той самий ліфтер, мовчазний, але вже не з погорди, а з пошани, рум’яний на радощах, двигнув свою машину. Підносячись уздовж сторчового слупу, я знову пролинув крізь те, що колись було для мене таємницею незнайомого готелю, де на свіжоприбулого туриста без підмоги й без престижу кожний давній пожилець дорогою назад до свого номера, кожна панянка, спускаючись обідати, кожна покоївка, ідучи химерно покрученим коридором, чи там молода американка, сходячи вечеряти з компаньйонкою, кидають погляд, де він не прочитає нічого такого, чого б йому праглося. А цим разом, навпаки, я дознавав лінивої втіхи, піднімаючись ліфтом у знайомому готелі, де я почувався як удома, де я ще раз проробив те, що завжди треба робити, що вимагає не більше часу, не більше зусиль, ніж звести повіки, а саме — вдмухнув у речі близьку тобі душу замість їхньої власної, лячної для тебе душі. «Чи доведеться тепер, — питав я себе, не здогадуючись, що мене чекає різкий перепад душевного стану, — тулятися по нових і нових готелях, де треба обідати вперше, де звичка ще не встигла повбивати устрашливих драконів, які на кожному поверсі, на кожному порозі оберігають чиєсь зачакловане життя, де я муситиму підступати до невідомих жінок, які у люксусових готелях, у казино, на пляжах гуртуються, наче поліпи, у великі колонії й живуть спільними інтересами?»

Мені лестило навіть те, що зануцливий голова суду рветься мене побачити; щоб уявити першого ж дня хвилі, ці лазурові гірські пасма моря, його льодовики й водограї, його злети, його недбалу велич, мені треба було, коли я мив руки, вдихнути вперше з таких давніх пір особливий запах духовитого мила, яким милися в Ґранд-отелі, — запах, що нібито просякнув і цю мить, і колишні мої дні, прожиті тут, і витав між ними, наче невід’ємний чар своєрідного життя, коли вертаєшся домів єдино для того, щоб змінити краватку. Простирала, затонкі, залегкі, заширокі, які годі підіткнути, утримати, які здималися довкола ковдри рухомими звоями, ці простирала раніше навіяли б на мене журу. Нині ж вони колисали на незручній здутій круглоті своїх вітрил пишне, сповнене надій сонце мого першого ранку. Але цей ранок так і не встиг наспіти. Вночі я знов відчув прияву чогось запеклого й надприродного. Я попросив директора піти й розпорядитися, щоб ніхто не входив до мене. Я сказав, що лежатиму, і відмовився від його готовности послати до аптеки по знакомите надіб’я. Він зрадів цьому, бо потерпав, щоб гості не затикали носа від духу «екваліпта». Він підтримав мене: «Злагода (він хотів сказати: «згода»), — і порадив: — Дивіться не забрудніться об двері, а то я наказав замки змастити олією. Якщо хтось зі служби посміє стукати до вас у номер, я добру молитву йому прочитаю. Я не люблю вторувати наказ (очевидно, це означало: «я не люблю повторювати наказ»). Та чи не бажали б ви для отухи випити ковточок старого винця, у мене його ціла куфа (звичайно, «кухва»). Я не принесу його вам на срібній таці, як голову Йонатана, і попереджаю, що це не шато-лафіт, а щось більш-менш алогічне (замість «аналогічне»). А на закуску можна вам підсмажити пружок — це легка страва». Я відмовився від усього; мене лише здивувало, що він плутає пружок зі пстружком, хоча, мабуть, замовляв цю рибу на своєму віку не раз і не два.

Попри директорове запевнення, мені таки принесено загнуту візитівку від маркізи де Камбремер. Прибувши перевідати мене, стара дама спитала, чи я тут, і, дізнавшися, що я приїхав лише вчора і ще не оговтався, не стала добиватися до мене і (мабуть, почекавши перед аптекою і перед галантерейною крамничкою, поки виїзний лакей, злізши з передка, розплатиться чи отовариться) вирушила назад до Фетерна старим парокінним восьми-ресорним повозом. Зрештою туркіт його коліс часто лунав на вулицях бальбецьких і маленьких виселків, розкиданих по узбережжю між Бальбеком і Фетерном, і щоразу пишний повіз брав на себе очі їхніх мешканців. Не те щоб зупинки у постачальників були метою цього виїзду. Мстою було чаювання або garden-party в якогось нешеретованого шляхтича чи міщуха, негідного такої високої чести. Маркіза, ця така родовита й багата серед місцевої голопузої шляхти пані, у своїй незмірній доброті й простоті боялася уразити тих, хто її запрошував, і тому бувала на всіх навколишніх збіговиськах світських. Звичайно, замість їхати казна-де, щоб слухати в задушливій віталеньці безголосу співачку, а потім з обов’язку місцевої аристократки й відомої меломанки садити їй компліменти, маркіза воліла б прогулятися або сидіти в чудових фетернських садках, біля стіп яких дрімає серед квіток сонна гладінь затоки. Але вона знала, що пан дому — дідич чи там полупанок із Менвіля-ла-Тентюр’єра або з Шатокура-л’Оргеє — вже заповів гостям її прибуття. Отож, якби маркіза де Камбремер того дня виїхала, але не показалася на святі, той чи інший гість, прибулий з надморського виселку, міг би почути туркіт коліс і побачити маркізин повіз, і тоді їй годі було вимовитися, що її затримали в Фетерні. Знайомі маркізи де Камбремер часто бачили, як вона їде на концерт до такого дому, де їй, як вони вважали, не місце; це, на їхній суд, якось уймало їй честь, а все через мар-кізину доброту, але їй зовсім не уймало чести, коли запрошення йшло від них, тоді вони гарячково себе питали, чи з’явиться вельможна пані на їхньому підвечірку. Зате як їм попускало після пережитих кількох днів неспокою, коли потому як панна дому чи якийсь літник-аматор прокурникає перший номер, якийсь гість ознаймить (нехибний знак, що маркіза приїде!), що бачив коней і славетний повіз перед майстернею годинникаря чи перед аптекою. Отоді-то маркіза де Камбремер (а вона й справді над’їжджала в товаристві синової і своїх гостей, яких привозила з собою зі згоди ощасливлених господарів) знову лишала в усій славі в очах гостителів: адже для них її приїзд, такий очікуваний, був тією нагородою, задля якої вони, може, головно, хоча, звісно, приховуючи цей мотив, і надумали місяць тому піти на витрати й клопоти для проведення підвечірка. Побачивши маркізу, прибулу до них на чаювання, вони