Читати книгу - "Чорний лабіринт. Книга третя"

— А які перспективи у «Смолоскипа»? Що з цього приводу думає Сивий Джіммі?

— Ми не торкалися цієї теми… Його чомусь більше хвилюють перспективи «ХАМАГ». Він тільки й говорить про фірму барона Торнау. — Пат змовкла, пильно поглянула на Федора. Захопившись, вона сказала більше, аніж того вимагала ситуація. Генерал Керк посилав їх до Монако не для того, щоб вони там просадили видані з непідзвітних сум гроші. Він посилав їх задля діла, про яке Федір не повинен був нічого знати.

Так думала Патриція. Проте в цій справі, що змушувала Керка відрядити їх обох до Монако, були нюанси, про які не знала й вона. Останнім часом генерал Джіммі Керк гостріше, ніж будь-коли, відчував, що його службовій кар'єрі надходить кінець. Вже кілька років поспіль американська розвідка міняла структуру: Управління стратегічних служб перетворилося на Центральне розвідувальне управління. А це означало зміну тенденцій, позицій, а головне кадрів. Аллен Даллес, який на деякий час ніби відійшов од справ розвідки, насправді в затишку своєї адвокатської контори формував новий екіпаж. До влади в ЦРУ прийшли нові люди, і не біда, що більшість із них не мала нічого спільного з професійною розвідкою, зате вони вірили в свого шефа й готові були виконати будь-яке завдання. У вітрила ЦРУ дули холодні вітри, й уже дехто цілком серйозно, як це ведеться при крутих поворотах політики, запевняв, що покійний президент Франклін Делано Рузвельт був агентом Комінтерну. Нічого доброго від цих змін не чекали й ті, хто в минулому, та й зараз, не приховував своєї симпатії до Рузвельта, а ще більше ті, кому президент симпатизував особисто. До останніх належав і генерал Джіммі Керк.

Саме тому пропозиції фірми «ХАМАГ» усе більше ставали для генерала тією соломинкою, за яку хапається потопаючий. Справи фірми, безпека й охорона її інтересів — це було те, чим останнім часом він переймався, готуючи позиції для відступу в нове для нього цивільне життя. Контакт з директором-розпорядником «ХАМАГ» день у день міцнів. На відміну від Хорста Торнау, якого через його вітрогонство не сприймав серйозно, Гуго фон Глевіц справляв враження надійної, ділової людини. Та й як інакше можна було ставитися до молодого барона, коли в час виняткового напруження в справах фірми, в час, коли вирішується, бути чи не бути акціонерному товариству «Хартматеріальгезельшафт», у яке й він уже вклав певну суму, генеральний директор кидає все й зникає з молоденькою секретаркою — їде до Монако втішатися коханням. Як тут не відгукнутися на прохання Глевіца простежити за голубками? Можливо, іншим часом зробити це було б непросто, а тут якраз і Пат з майором вивільнились од справ. Хтось із керівників фірми таки народився під щасливою зіркою: чи пестун долі Торнау, на якого впали мільйони, мов грім з ясного неба, а чи поміркований авантурник Глевіц, котрий примудрився з повітря добути технологію виробництва штучних алмазів. Одне беззаперечно, існують сили, які активно зацікавлені в процвітанні фірми. Де вони, ті сили, — та небі а чи за океаном, те вже не має істотного значення.

Так думав генерал. Та не лише про це дбав Гуго фон Глевіц, коли звертався до нього з проханням «простежити за голубками». Директор-розпорядник керувався не так інтересами фірми, як своїми власними. Справа в тому, що його сестра Гізела офіційно ще не була розлучена і вважалася де-юре законною, шлюбною дружиною барона, а значить, мала всі права на спадок; саме тому амурні справи компаньйона цікавили його насамперед з огляду на те, чи не загрожують вони втратою цих прав. Варто Хорстові запропонувати Юті руку й серце, як Гізела втратить мільйони, на які так сподівається він, Гуго фон Глевіц. Так що в цій, здавалося б, безневинній любовній історії було багато такого, що ховалося в тіні, проте саме ці приховані мотиви й рухали її до трагічного кінця.

— Тедді, я знаю, як ти не любиш крамниць, проте цього разу тобі доведеться піти зі мною й обновити твій гардероб.

— Сьогодні не вийде. Я призначив побачення редакторові Заграві. Даруй, я не знав, що доведеться їхати…

— Коли має прийти Заграва?

— Та десь за годину… Я повинен дати розпорядження стосовно…

— Гаразд, залишайся… А я тим часом зроблю деякі замовлення. Однак у другій половині дня ми йдемо до крамниці. Джіммі наказав виїхати не пізніше завтрашнього ранку.

— Наказав? Хіба йому не все одно, коли ми поїдемо відпочивати?

— Це я так, за звичкою… — посміхнулася Пат, ховаючи очі. Вона знову сказала зайве, й через те настрій у неї зіпсувався. — Ну, я пішла. Ти будеш вдома чи…

— Якийсь час буду тут. Однак зустрічатимусь із письменником у ресторані.

— Цей пан Заграва вічно голодний, — кинула Патриція й взялася за сумку. — Дві години тобі вистачить?

— Вистачить, коли не доведеться дискутувати з приводу світових проблем…

Патриція зникла, й Федір знову повернувся в той час і в той світ, що проглядав крізь рядки, виведені рукою Карпа Кислицького.

«… Уряд Стецька Бандера формував у Кракові. На той час, а це був 1940 рік, у Львові перебувала місія в справах переселення колоністів німецької національності до рейху. Мені випало працювати при ній перекладачем. Я близько зазнайомився тут з Альфредом Бізанцем, а через нього — з професором Гансом Кохом. Обидва кадрові розвідники, котрі виконували зовсім інші завдання, а місія в справах переселенців була для них лише ширмою. Які саме завдання абверу покладалися на них, мені, звичайно, невідомо, але про те, що обидва частенько відвідували митрополита Андрія, я знаю напевне. Знаю тому, що й сам інколи бував з ними на Святоюрському горбі, в палатах Шептицького. Ганс Кох був там своєю людиною. В розмовах владика часто називав його «наш земляк» або навіть «наша людина».

Ганс Кох народився в Галичині, був сотником УГА, потім служив у Денікіна, а як скінчилася громадянська війна в Росії, став доцентом Віденського університету, де викладав курс церковної історії. Зрозуміло, що в питаннях теології, та й не лише теології (і Кох,