Читати книгу - "Нащадки «Білого Хреста»"

— Яка вона з себе?

Дівчина подумала, поколотила скалкою зелену фарбу у відрі, щоб не загусла, і сказала:

— Бідова й наче приїхала з села: чорний жакет, рясна спідниця синя, закутана у білу хустинку, лице повне, загоріле, і ніс картоплиною, як у моєї бабці Аделі.

Я уявив немолоду сільську жінку й одразу згадав шофера Валуйка, у якого ми знайшли в кабіні комір від пальта. Адже він жив у селі… Невже помилилися, повіривши, що не брав участі в крадіжці? А шофер, перечекавши, вирішив потрохи збувати… Ймовірно. Прийдеться гайнути в Терешки.

Я поспішив до Махова поділитися своїми міркуваннями й сповістити про нові відомості. Гліб зустрів мене непривітно, мабуть, уже знав од Скорича про нічну пригоду. Моє повідомлення сприйняв без ентузіазму, із скептичною посмішкою, від чого мій запал охолов.

— Навряд Валуйко обманув нас. А ось тебе слід усунути від справи. Скільки можна попереджати?

Хоч ми й друзі з Маховим, але він не прощав недбальства, невиправданого ризику. Я відвернувся до вікна. Було ніяково.

— Да, Арсене, ти не вписав ще однієї людини, — продовжив Гліб. — Забув чи?..

— Кого?

— Приймальниці замовлень з фотографії Ламбуцького.

— Але ж я їй ані слова про Личакова, — заперечив слідчому. — Розмовляв лише з «паном» Станіславом.

— А де вона тоді сиділа?

— У фойє, а ми в павільйоні за ширмою.

Недарма зацікавився нею Махов. У нього виникла підозра до огрядної, немолодої жінки в чорному сатиновому халаті. Отже, Гліб навідувався до фотоательє і бачив приймальницю. А я не звернув на неї уваги.

— Ти маєш якісь факти? — запитав його.

— Вона почала працювати замість Віри Кодоли, — промовисто сказав.

Виходило, приймальниця знайома з Личаковим. Це щось означало. Цікаво, куди й до кого приведе подальше розслідування?

— Ти розмовляв з нею?

— Ні. Між іншим, вона, Меденець Павлина Нестерівна, як тільки Личакова поклали у лікарню, розрахувалась і виїхала з міста. Повернулася через п'ять років і знову влаштувалась у фотографію, але вже приймальницею, — задоволено, натякаючи на мою промашку, сказав Гліб.

Справді, він добув непересічні дані. Але чи знадобляться вони? Чи знову намітився непевний слід?

— Куди ж вона виїздила?

— Поки не встановив. — Махов зібрав папери зі столу. — Зараз — до Шалапухи. Я про дещо домовився з його і Зубовського батьками.

Через півгодини ми зустрілись у слідчому ізоляторі з Богом. У нього був піднесений настрій. Шалапуха поглядав на нас глузливо й переможно, недбало заклавши ногу на ногу. Махов дав йому сигарету, й Бог, насолоджуючись, глибоко затягувався, кривив губи в єхидній посмішці.

— Я ж казав, га? — зухвало просторікував. — Десять днів минуло — і тю-тю, воля. Чекаю ваших вибачень, товаришечки.

— Вибачимось, а чого ж, — суворо відповів слідчий і подав йому показання Зубовського. — Ознайомтесь.

Шалапуха уважно прочитав і зневажливо чмихнув, покрутив головою.

— Сам приповз. От йолоп, — презирливо процідив.

— А вас не здивувало, що у нього теж виявилась обручка? — запитав.

— Чого ж дивуватись?! — нахабно скалив зуби. — Ми ж друзі: у нас все однакове.

— Зважте, речі крадені, — додав Махов. — Різниця немала. І останнє запитання: чому ви не призналися, що бачились з Вадимом того ранку біля м'ясного павільйону?

— Не признався, бо ви потягли б його за мною. А він, дурник, сам прийшов. Ех, Зуб… — Шалапуха поблажливо махнув рукою.

Він дозволяв собі широкі жести, вдавав із себе надзвичайно сміливого, кмітливого і далекоглядного хлопця. Одначе крізь вуличну полову прозирала його насторога і фальш, приховування чогось значного. Шалапуха в душі потішався над нами, що ми не дізналися про його таємницю.

— А тепер, Богдане, вислухайте наше прохання, — сказав Махов. — Справа надто серйозна. Треба вам і Зубовському на тиждень залишити місто. З вашими батьками я домовився. Поїдете до своєї тітки в Комарівку.

— В село? — скис Шалапуха. — Бичкам хвости крутити?

— Робота знайдеться. Інакше за вашу безпеку ми не ручаємося, — значуще мовив Гліб.

— Нам ніхто не погрожував, — почав викаблучуватись Богдан. — Тримали десять днів у камері, а зараз відправляєте на заслання.

— Не відправляємо, а. просимо поїхати на тиждень, — терпляче поправив його слідчий.

— Добре, я не злопам'ятний, — великодушно погодився.

— Тільки без коників, — застеріг його Махов. — Ми самі приїдемо за вами. Шкода, звичайно, що ви нещирі. Іноді за це розплачуються дорогою ціною.

— Пусте, мені завжди щастить, — лінькувато, зарозуміло процідив Шалапуха.

Спершу підскочили до нього додому, щоб побачився з матір'ю і взяв необхідне, а потім до Зубовського. Від нього — на Комарівку, село за сто кілометрів од міста. На задньому сидінні всю дорогу перешіптувались і сміялися недавні наші підозрювані. А я думав, що вже досить у нас фактів, різних свідчень і відомостей. Справа наче досягла вершини, тієї межі, за якою от-от розпочнеться викриття і затримання злочинців. Бракувало лише одного поштовху, події… Передчуття не обмануло мене.

До Терешків я все-таки навідався, зустрівся з Валуйком, розмовляв з його товаришами. Шофер автолавки знову не викликав ніякої підозри, і серед його родичів, близьких знайомих не було пристаркуватої жінки, схожої на ту, яка продала комір Чугуновій. Ще одна невдача не завдала мені прикростей. Адже ми позбулися непевного сліду. Досвід підказував: не сьогодні-завтра вийдемо на справжніх злочинців, як би вони не хитрували і не маскувались.

Я приїхав з Терешків близько шостої вечора. У фойє відділу мене зупинив черговий.

— Товаришу капітан, вам дзвонив Страпатий.

— Страпатий? — Я замислився, та за мить згадав — швець із Вінниці, Сидір Панасович. — Коли дзвонив і що сказав?

— Десь годину тому. Сказав — іще подзвонить або зайде.

— Зайде?!

— Так точно.