Читати книгу - "Малий апокаліпсис"

— Усе ти, Пікусю, проґавив, не захищав господаря.

Пес засоромився, з гавкотом кинувся в кущі.

— Дай спокій! Може, вони хотіли, як краще. Може, рачкують, як уміють. Антихрист чи перст Божий, вже й сам не знаю. От ліг би і заснув. Назавжди.

Тоді з темряви виліз Тадзьо Скурка. Цього разу обійшлося без цитати.

— Ну, що, гидото? — спитав я.

— Вони там, у міській каналізації мають криївку, — показав у бік площі Старинкевича. — Звичайні злодюжки. Давайте каністру. Ви стомилися.

— А ти, осле, маєш копію того листа у відділ? Маєш якийсь доказ, що вже не працюєш на них?

— Звичайно.

— То покажи.

Тадзьо закрутився, відганяючи невидимого комара.

— Не соромся. Покажи.

— Таж я не маю.

— Тобто, ти не подав заяви?

— Не подав, — нахабно зізнався він. — Але завтра подам.

— Бачиш, Тадзю, який ти. А я вже хотів повірити тобі.

— Адже сьогодні свято. Відділ кадрів не працює. Завтра відмовлюся, їй-Богу.

— Тобто, ходиш за мною зі службового обов’язку.

— Та ні! Цілком особисто. Як шанувальник вашої прози. Вашого останнього оповідання. Тотальна новела!

Сполохана зграйка якихось лісових птахів пролетіла над нами. Дедалі більше диких тварин горнулося до здичавілих міст.

— Я молодий, — тихо мовив Тадзьо. — Маю багато сили. Ну, і ваш досвід я увібрав. Не зроблю ваших помилок. Куплю стос паперу і завтра поїду до Старогарда. Через рік про мене всі почують. Я завершу вашу справу.

— Ти страшенна почвара. Ох, і щастить мені!

— Я страшенна почвара, — визнав діловито. — І цей мій жереб. Ви були за крок від почварності, але Богові затремтіла рука з жалощів. Решту ви зробили самі. Усе життя приховували свою почварність, удаючи естета. Але я за вас відомщу. За нас обидвох відомщу.

— Дідько його знає. Може, я справді був боягузливим. І зараз боюся, лякаюся дурості, презирства. Моя пихатість лише сприяла цьому.

— А я теж пихатий, — спокійно мовив Тадзьо. — Може, навіть пихатіший од вас. Тому й дозволяю усі ці не надто винахідливі образи. Ваша пихатість назавжди залишиться голодною, а я свою нагодую.

Я посвітив на нього ліхтариком. Стояв з каністрою, сповнений гідності, виструнчений і навіть не мружив очей від світла. Якусь хвилину мені здавалося, не знати чому, що він має рацію. Якусь свою нерозгадану рацію. Навіть Пікусь витріщив на нього свої зелені, фосфоризуючі очі.

Я вже був геть пропащий. Голова нестерпно боліла, наче хтось скрутив мені в’язи. Голова боліла, бо то був найкращий для неї вихід. Десь угорі розчинилося вікно, і молода жінка вихлюпнула щось на хідник. На мить у сірій віконній рамі зачервоніло її довге волосся. Але то не була Надежда, і не мала та молода жінка червоного волосся. Гасова лампа в червоному абажурі світила у вікно червоним, як за давніх часів, коли народжувався цей мій кепський світ.

Я пішов у бік Алей, а вони за мною. На другому боці вулиці починалися садові ділянки, розбиті на місці колишньої стоянки автомобілів. А ту стоянку було збудовано в кінці сімдесятих на величезній плиті, що прикривала тунель Центрального вокзалу. Послабшала автомобільна манія, стоянку ліквідували, і привілейовані громадяни почали звозити на ту бетонну плиту вантажівки землі для садів, узялися розводити фруктові дерева, помідори й капусту. Наскільки добре росла городина на цій пласкій поверхні, вирівнюючи державний дефіцит щодо овочів, настільки ж яблуньки, груші, сливи виявилися хирлявими, не хотіли рости посеред байдужого до них міста. Тобто росли, але неохоче, непереконливо, і жодне з тих дерев не перевищувало півтора метра. Тому власники ділянок, аби сховатися від настирливого ока роззявляк, змушені були безперервно присідати. Звідти й пішла, безперечно, назва Присядьки, якою охрестили цей район.

З боку Старого вокзалу котився зиґзаґами міліційний «газик» з однією сліпою фарою. Пригальмував коло нас. З нього вихилився підхмелений міліціонер.

— Може, вас підкинути? Дорого не візьмемо.

За його плечима хтось безвладно лежав у півтемряві буди, слабо підсвіченої вогником біля контрольного годинника.

— Не маю грошей. Хулігани відібрали.

— Не треба швендяти бічними вулицями. Можу підкинути за який-небудь фант.

— Дякую. Мені недалеко. Йду розважатися до палацу.

Міліціонер відразу споважнів. Оглянув мене з голови до п’ят. Але тут з-поза його спини визирнуло бліде, непритомне лице Жоржа.

— Хапайте його! — прохрипів Жорж. — Він хоче підпалити місто. Це Антихрист.

Міліціонер обійняв Жоржа й почав Запихати в середину «газика».

— Спокійно, полковнику. Не піднімайте, будь ласка, голови, бо вам знову стане погано.

— Лайдаки! Я завтра згною вас! Струнко! Рукі по швах!

Тепер водій машини, що досі мовчав, обернувся і втелющив полковника кулаком по лобі.

— Ти диви, курва мама, який поліглот! — сказав і завів мотор.

Наш міліціонер запобігливо всміхнувся, прикладаючи два пальці до дашка.

— Догодив собі. Ну, але ж нині свято. Кожний має право, ні?

— У нас кожний має право на чарку, — погодився я.

— Завдяки цьому можна жити.

— Завдяки цьому можна жити аж до смерті.

«Газик» від’їхав, повернувши в бік Мокотова. Деякий час ми мовчали. Нарешті озвався замислений Тадзьо зі Старогарду:

— Бачили, як знущаються над людиною? Ціле міністерство труситься перед ним.

— Сьогодні вони знущаються, завтра він знущатиметься.

— Йому вже давно мали присвоїти генерала, але любить випити і трохи повидурюватись. Митецька натура.

— Так, забагато митців.

— Ну, бо митці все це вигадали. Ви знаєте віршик Сталіна про весну?

Ми перейшли на