Читати книгу - "Моряк з «Дианы»"

— Дивні ви люди, росіяни! Ви не хочете вірити фактам?..

Мур виступив наперед; він викинув уперед руки, відкинув голову, мовив трагічно:

— Я вірю… Наполеон — це геній війни.

Головнін засміявся:

— Ну точнісінько, як десь на сцені в провінції… А тільки стане ваш геній побитим песиком. І ще не відомо, чи пощастить йому благополучно вибратися з Росії!..

Михайло Шкаєв наче забув, що перед ним не француз, а японець, потряс перед самим носом купця важким кулаком:

— Ти нашого, росіянина, тільки скривди, тільки допечи йому, а тоді вже стережись, — ніяка картеч, ні ріки, ні гори, ані ліси Івана та Степана не зупинять!.. Доженуть вони напасника, доженуть і завдадуть гарту…

Японець склав на грудях долоні, удав і поглядом, і усмішкою глузливу покірність:

— Ви занадто самовпевнені, занадто! Японське прислів’я каже: віялом туману не розженеш…

Мовчазний Макаров сказав голосно й роздратовано:

— А може, ти навмисне напускаєш туману?

Купець не образився, не перестав усміхатись, але посварився на Макарова мізинцем:

— Ви, звичайно, знаєте, що сталося в Європі! Я розумію: мої новини спізнилися. Але дивно, якими шляхами вони дістаються до вас у тюрму?

— Ми знаємо лише те, що ви нам розповіли, — сказав Головнін.

Купець похитав головою і квапливо став прощатися; хоч як просили його і капітан, і матроси розповісти докладніше про події в Європі, він тільки посміхався та казав:

— Ви все вже знаєте… О, ви хитруни!..

Коли він пішов, капітан схопив свою велику люльку, висипав у неї жменьку тютюну і довго мовчки ходив по кімнаті з кутка в куток, оповитий синьою хмарою диму. Раз у раз він натикався на речі й на стіни, бо нічого не бачив перед собою. Матроси з острахом дивилися на нього; Андрій Хлєбников підійшов і легенько взяв Головніна за лікоть:

— Що це з вами, Василю Михайловичу?.. Збентежив вас купчина, непроханий гість? Ще одну біду приніс…

Головнін витер спітнілий лоб:

— Збентежив? Та нітрохи… Купчина цей проговорився, але всього до кінця не доказав… Я, розумієте, пробую звести докупи факти. Наш полон — це не просто випадок. З таких випадків виникають навіть міжнародні ускладнення. Чому в перші місяці японці поводилися з нами жорстоко? Що, якби ми тоді спробували тікати? Певно, вони б нас стратили… А тепер ось ми тікали, нас піймали, повернули… Здається, вони мусили б ще суворіше поставитись до нас, ніж перше? А подивіться: вірьовки й грати познімали, харчують добре, начальники їхні мало не запобігають перед нами. Чим же це все пояснити? Тут, брат, велика істина передо мною як вранішня зоря засвітилась: Наполеона розбито. Росія стала ще могутнішою. Оцю звістку й привезли в Японію голландці. А раніш вони привозили інші вісті. Раніш японці вважали Росію переможеною… Тепер вони, нарешті, зрозуміли: з Росією, батечку, не жартуй, — розгнівається, багато кісток потрощить! Чи не тому такими ласкавими поробилися до нас японці, хоч ми й тікали?..

— Світла голова у вас, Михайловичу! — тихо й радісно промовив Хлєбников, але капітан рухом руки зупинив його:

— Не поспішай хвалити… Не треба. І радіти ще передчасно. Я висловлюю лише здогад. Я знаю, що просто, без причин, без важливих причин, ніщо в нашому становищі не могло б змінитися. Але поживемо — побачимо, і, може, ви переконаєтесь, що цим разом я мав рацію…

Не тільки купець, який приїздив з Нагасакі, — все японське начальство на Мацмаї знало про славетні перемоги росіян над арміями Наполеона. Однак розповідати про це полоненим новий мацмайський губернатор найсуворіше заборонив. Якщо справа про повернення російських моряків на батьківщину буде кінець кінцем розв’язана, там, в Росії, ні в якому разі не повинні знати, що японський уряд злякався. Нехай краще росіяни думають, ніби японці виявили добру волю… Очевидно, мацмайський губернатор вважав себе за тонкого дипломата. Але вже в листі, що його Рікорд доставив у порт Хакодате, начальник Охотської області зробив цьому дипломатові енергійний натяк. Він писав:

«Государ імператор завжди був до японців прихильний і не бажав їм ніколи завдавати й найменшої шкоди, тому й радить японському урядові, не відкладаючи нітрохи, показати звільненням несправедливо захоплених полонених добру свою прихильність до Росії і припинення дружнім способом неприємності… Всяка з боку японців відстрочка може бути для їхніх торгівлі та рибних промислів шкідлива, бо жителі приморських місць повинні будуть зазнати великої турботи від наших кораблів, якщо вони змусять нас у цій оправі одвідувати їхні береги».

Ні, не такого листа сподівався губернатор Мацмаю одержати від російської прикордонної влади, — більш ввічливого, з перепрошенням за пам’ятний напад Хвостова, з висловленням подяки тощо. Однак він розумів: росіяни були надто терплячі і тепер не обмежаться самою погрозою… Тож, лишаючись тонким дипломатом, він у присутності всієї мацмайської знаті вигукнув урочисто:

— Я відзначаю ще одну перемогу нашої мудрої зовнішньої політики! Російська влада в Охотську зважила на мої вимоги і поступилась… Ось її послання, саме таке, яке я міг сподіватися одержати. Зверніть увагу, як розумно, як благородно тут сказано про велику турботу, якої можуть завдати їхні кораблі…

Сановники один поперед одним поздоровляли губернатора. Всі казали, що лист витончений і глибокий. Проте кожен з них розумів, що Росія не просила, — наказувала.

Утретє приходив Петро Рікорд до берегів Японії, щоб визволити свого командира і його супутників. У серпні 1812 року начальник гарнізону в затоці Зради вигадав провокацію про вбивство полонених, — він хотів, щоб невеликий загін росіян напав на фортецю. У червні 1813 року в тій самій затоці японці зажадали писаного пояснення… Тепер, у вересні, в порту Хакодате, забороненому для всіх європейських кораблів, справа мала, нарешті, розв’язатися.

Самий дозвіл японської влади іноземному військовому кораблю зайти в порт Хакодате Рікорд розглядав як неабияку перемогу. Але за цією поступкою японців могла критися й пастка. Він швидко помітив, що в юрмі, яка зібралась на березі, було дуже багато військових. Солдати марширували і на низькому прибережному укосі, метушились і на сторожових висотах, біля батарей, і кудись переправлялись