Читати книгу - "Місто уповільненої дії, Анатолій Дністровий"

Шєт! З такою мордякою тільки в гестапо працювати!

Як на зло, ця звірюка продовжує пожирати мене в'язкими очиськами, від чого по моїй спині бігають мурашки. Я змушений це терпіти протягом дороги.

Через хвилин п'ятнадцять прибуваємо до неї додому. Заходимо на подвір'я (Оля живе у симпатичному приватному будинку з невеликим садком). З вікна на мене дивиться літня русява жінка з широко розкритими очима. Вона посміхається. По рисах обличчя здогадуюся, що це її матір. На порозі Оля жартома каже, що я перший з її кавалерів, який з'являється на очі батьків. Значить були інші? Про це раніше я не замислювався.

Її матір привітно запрошує мене до «скромної оселі», вибачається, що трохи не прибрано, хоча я відчуваю свіжий запах від прибирання. Жінка каже, щоб проходив, не соромився, при цьому вона незграбно тримає руки, наче хірург за мить до розтину хворого; помічаю, що вони білі: чи то в тісті, чи в муці. Батько Олі — кремезний і мовчазний чоловік — полковник у відставці, колишній афганець, який має поранення в голову, — при зустрічі зі мною не показує жодних емоцій. Він заходить до невеликої кімнати між вітальнею та коридором, де мене посадила на диван Оля, на секунду зупиняє на мені свій важкий погляд. На моє привітання ліниво киває головою і зникає за дверима сусідньої кімнати.

Через кілька хвилин ці двері відчиняються, він голосно кричить:

— Де мої окуляри?!

Влітає перелякана матір Олі, витирає рушником руки, винувато посміхається, починає перекладати журнали на невеликому столику поблизу каміна, знаходить окуляри і заносить йому. Я чую його бурчання — «от бабська порода!» і шепіт його жінки, аби втихомирився, бо прийшов гість.

— Мені до лампочки! — знову гаркає він і я мало не лускаю зі сміху, видно, що цей солдафон влаштував їм тут справжню казарму.

Оля і матір доносять ще кілька страв на невеликий святковий стіл у вітальні, звідки линуть приємні запахи хавчика. Відчуваю нестерпний голод, скоса поглядаю у вітальню і бачу тільки правий кут стола, за який мені кортить потрапити якнайшвидше, бо щовечора їсти лапшу з підсмаженою цибулею чи гречку з кубиками курячої приправи «галліна бланка» вже задовбався. Раніше я ніколи не думав, що їжа може мати таке важливе значення.

— Ну що, пішли? — каже до мене батько Олі, який несподівано заходить із сусідньої кімнати й одразу прямує до вітальні. Я здивовано зводжу брову, але він цього не бачить і манить жестом за собою.

Сідаємо за стіл.

— А вони? — запитую про жінок.

— А тобі що до бабів? Хай собі чухаються, якщо їм це подобається, — відкриває пляшку горілки, наливає мені повний, а собі трішки.

— Дякую, я не…

Він запитливо на мене дивиться, наче на недоумка:

— Ти що, Ісус Христос?

— Ні.

— Давай пий. Ще один святий мені знайшовся. Перехиляємо. Я ковтаю горілку трьома порціями, не люблю пити, коли в чарці більше тридцяти грамів. До столу приєднуються Оля з матір'ю. Як видно, заклопотаність їх повністю не покинула, бо вони прискіпливо оглядають стіл, белькотять, ми нічого не забули, а картоплю з курочкою, мальчікі, підождете.

— Я бачу ви вже почали. Без нас? — запитує Оля.

— А що на вас чекати? Ви ще зранку повзаєте, як черепахи.

— Вітя, не бурчи, — просить його дружина.

Мовчки їмо, батьки Олі говорять про своїх знайомих, а ми з Олею нудьгуємо, дивлячись одне на одного.

Батько знову наливає. Мені — повний.

От маніяк!

Перехиляємо. Запиваю компотом, бо такими порціями пити — повні гайки. Полковник, не закусуючи, каже, що йде на перекур і дістає з нагрудної кишені сорочки пачку цигарок. Встає, незграбно зачіпає стіл, компот у графіні проливається на скатертину. На нього присутні кидають недобрі погляди, але він не зважає.

Пауза.

Матір Олі запитує, чи я один у своїй сім'ї.

Мабуть вивчає ситуацію — думаю про себе.

— Олег, — звертається вона до мене трохи іншим голосом і при зустрічі зі мною поглядами опускає очі, — мушу тобі сказати, як матір Олі… даже не знаю, як начать… вона у нас дєвочька хорошая…

— Ма…

— Іщьо з дєтства помагає, по дому і так… все вміє робити… словом… як би це сказать?

— Мама!

— … словом… нам нада умний, хороший зять.

— Мама! Я ж просила…

— І по дому помогти, і так… Опа!

Мало не падаю зі стільця, настільки це заскочило мене зненацька.

Пауза.

Оля густо червоніє і каже «ма, про це не треба».

Жінка запитливо дивиться, наче чекає від мене реакції. Навіть не знаю, що їй сказати. Уважно стежу за нею, думаю, що буде далі. Киваю головою, як годиться — тіпа все розумію, хоча язик не повернеться сказати бодай слово. Але мовчання стає подібним на допит і я не бачу порятунку й кажу:

— Продовжуйте.

Вона здивовано кліпає, наче хоче сказати, що тут ще незрозумілого, я всьо сказала. Але швидко опановує ситуацію й розповідає, яка Оля умнічка, як вона гарно грає на піаніно, як красіво вміє вишивати, в'язати, варить їсти, і в інтєлєктуальном плане… много читає, правда, любить боліти…

— Ма! Скільки можна?

— Минулу зіму всю в больниці пролежала. Заходить батько:

— Ну що? — запитує невідомо у кого, наче звертається до столу, оглядаючи його стан. Незграбно сідає, сильно шарпаючи стільцем, тягне руку через стіл, бере пляшку й наливає. Не чекаючи, коли присутні візьмуть чарки, каже «ваше здоров'я» і перехиляє.

Відчуваю, що хмелію.

Матір Олі розпитує в мене про наші краї, наших людей і звичаї. Хвалиться, що в молодості проїздила через моє місто і воно їй дуже сподобалось, особливо озеро, а ще в нас хороший украінскій язик, даже в магазінах женщини говорять по-украінскі, красіво.

— І люди у вас такіє хорошиє, порядниє.

— Да, — відповідаю їй.

— Слухай, — звертається до мене батько Олі, — бери щось кушай. Чого нічого не кушаєш? Ти студент чи хто?

Відлякуюся.

— У шахи граєш?

— Да.

— Пішли.

— Вітя! — визвіряється на нього дружина. — Ну неззя так сразу! Чєловєк у нас впєрвий раз у гостях, а ти вже його женеш в шию іграть твої дурацкі шахмати! Таке старе — і щє таке дурне.

— А шо йому