Читати книгу - "Чарівний бумеранг, Микола Данилович Руденко"

Тепер я хвилююся за свого Акачі: що з ним сталося далі?..

Ми розлучаємося з Миколою десь о другій годині ночі. Мама дуже сердиться. Ніколи вона на мене не кричала, а то раптом:

— Де ти була!?.

Я миролюбно посміхнулась:

— На Фаетоні…

— Ти хочеш сказати — в таксі?.. На фаетонах тільки купці їздили.

Ох, мила моя матусю! Ти майже напам'ять знаєш Гейне, Пушкіна і Шевченка, а про Фаетон тобі відомо рівно стільки, скільки знає наш двірник тітка Мокрина, яка ледве вміє розписатися. Ти не винна в цьому: ще й досі більшість освічених людей майже нічого не знають про загиблу планету. І це в наші дні, коли ми оволоділи атомною «колісницею» легковажного сина Сонця! Куди ж вона нас поведе, якщо земляни не знатимуть, чим це кінчається?..

Микола зумів прочитати Платона так, що старовинні перекази не здаються вигадкою. Довгий час існувала недовіра до цього старогрецького філософа: гадали, що в його записах багато вигадок. А, по суті, це дуже цінні документи людства! Треба тільки правильно їх витлумачити.

Сьогодні після лекцій до мене підійшов Віктор Чорний.

— Оксано, ти мені потрібна на кілька слів.

Я не дуже охоче прийняла його запрошення до розмови, але відмовитись було незручно. Ми пішли в університетський ботанічний сад, сіли на вологій лаві.

Віктор довго мовчав, час від часу розгрібаючи пальцями руду шевелюру. Я здивувалася: завжди такий самовпевнений, він чогось навіть соромився…

Нарешті Віктор сказав:

— Ось що, Оксано… Твій Микола погорів.

Останнім часом я живу фаетонськими подіями, через те й повідомлення сприйняла з позицій Лочі. Я й сама не помітила, як у мене вихопилося:

— Знаю. Оті жерці…

В ту ж мить я затнулась, подумавши, чи Віктор не вважає мене божевільною? На мій подив, він поставився до моїх слів цілком нормально.

— Жерці науки?.. Так, були й вони… Обком комсомолу запросив відомих астрофізиків. Од Миколиної гіпотези лишилося мокре місце…

Я запитала:

— Невже було обговорення? Чому ж не запросили Миколу? І як ти туди потрапив?

— Хіба я приховував, що написав заяву? Я чесно відстоював свої переконання… У своєму виступі я охарактеризував цю гіпотезу як богошукацтво. Ніхто мені не заперечив. Значить, усі погодились — і обкомівці, і вчені…

Настрій у мене був жахливий. Але що я могла сказати Вікторові? Йому не можна відмовити в послідовності… Отже, втрачена будь-яка надія на визнання нашого гуртка! А винна у всьому я!

Микола передбачав, що дослідженням про загибель Фаетона буде протиставлена теорія О. Ю. Шмідта про метеоритне походження Землі. Це — остання космогонічна теорія, яка вважається найбільш обгрунтованою. У своїй лекції Микола чимало приділив уваги цьому питанню, але я, скорочуючи стенограму, викреслила цілих три сторінки, які здавалися мені зайвими. І ось тобі маєш!.. Саме тут і виявилася прогалина, яка поставила під удар усю нашу роботу.

Але ж О. Ю. Шмідт не заперечував існування Фаетона і його загибелі. Ось що він казав з цього приводу: «Багато мінералологів, які займаються вивченням метеоритів, пояснюють тотожність складу останніх з Землею тим, що метеорити створилися внаслідок розпаду, вибуху планети, яка колись існувала. Але цей аргумент так само добре діє у зворотному напрямку — Земля створена із метеоритів» («Чотири лекції про теорію походження Землі», Академія Наук СРСР, 1949, стор. 63).

Отже, О. Ю. Шмідт гадав, що після вибуху Фаетона із його залишків могла створитися наша Земля. Виникає запитання: з чого ж тоді створилися інші планети, що в сотні разів більші від Землі? Невже й на їхнє створення вистачило фаетонської речовини?..

Микола висловився так: «Про вірогідність теорії О. Ю. Шмідта сперечатись не буду — хай кожен про це судить сам. Я ж у цьому питанні приєднуюсь до поглядів академіка В. Г. Фесенкова».

Як я в ці хвилини ненавиділа Віктора! А він, помітивши мою розгубленість, одразу пожвавішав, набув звичної самовпевненості і навіть… потягнувся до моєї руки!..

Спершу я не надала значення цьому несподіваному жестові. Та Віктор ухопив мою руку, його обличчя нависло над моїм.

— Оксано!.. Невже ти не розумієш? Я люблю тебе… Чуєш? Люблю!..

Не тямлячи себе, я висмикнула руку й побігла геть. Я довго потім відчувала на своїй долоні його пальці, пітні, слизькі…

Раніше я ще могла якось поважати Віктора (нічого не вдієш — хлопець чесно захищає свої переконання!), сьогодні зрозуміла його до самісінького дна. Лишилася тільки огида.

Як він легко освідчився в коханні! А мій Микола… Микола створив цілу повість, розповідає її щовечора… І, може, заради єдиного слова, яке йому так трудно вимовити на Землі: «Люблю!»

Як розказати Миколі про те, що сталося? Чому усунувся від справи секретар комсомольського комітету Сидорук? Він, здавалося, повірив у Миколину гіпотезу. Чому не озивається Мирон Якович?.. Може, вони непевно почувають себе в астрономічних джунглях?.. Сьогодні змовчу — треба все як слід продумати. Бо знову можна вчинити промах.

Через півгодини прийде мій любий Акачі. Я знаю, що прийде неодмінно, хоч мені й невідомо, яким чином він визволиться зі страшного полону жерців…

Ох, жерці, жерці! Ви — недремні і всюдисущі…

Чи коли-небудь історики розкажуть до кінця про погрозливий перст і його гіпнотичну властивість?..

Уже він зморщився й висох, мов кострубатий сук на трухлявому дереві, вже за ним ні певності, ні сили; вже й сам володар підіймає свій перст без віри в те, що він здатний когось налякати; вже дихають жаданою волею нові історичні вітри… Та мозок людини без захисної плівки фанатизму почуває себе незатишно. Йому боязко залишатися сам на сам із цілим Всесвітом. Були колись руки, з яких він одержував гладенькі, нешкарубкі істини. Вони вкладалися в клітини мозку без болю й напруги. А вітер — новий, незвичайний вітер, — зірвавши ту плівку, заглянув