Читати книгу - "З вершин і низин, Франко І. Я."

Обікрали мя дотла,

Всю комору, всю обору!

Ані панщину робить -

Я з тяглом ставав,- ні жить чим,

Ні данину заплатить.

Затягнув я довг у пана,

Триста римських. Посправляв,

Що потрібно, довг щороку

Ратами платити мав.

Через рік мя знов обкрали,

І прийшлось мені оп’ять

Двісті римських на прожиток

В панськім скарбі позичать.

І заляг той довг у мене

На сумлінні, мов скала…

Через рік худоба гибла,

Там неврода знов була…

Ані руш стягнуть на рату!

Правда, пан не налягав.

Аж ось бух! Пан через мене

Спір з громадою програв.

Восени було. Гей, їде

На коні лакей Іван

Та й кричить до мене: «Хаїм,

До двора! Зове тя пан!»

Приходжу́. Пан лютий-лютий!

«Жиде, довг мій ти приніс?»

«Пане,- мовлю,- ще-м нічого

Не продав!» - «Бери тя біс,

А мені потрібно грошей!

Знаєш з хлопами свідчить,

Знай же тут мені весь довг мій,

Все до крихти заплатить!»

«Пане,- мовлю,- вашій ласці

Все завдячую, що там

Маю: якби я попро́дав

Все, то й довг сплатив би вам!»

«Ну, то продавай!» - «А, пане,

Що робитиму я сам?»

«Хоч на жебри йди, про мене!»

«А де ж жінку й діти діть?»

«А мене то що обходить?

Хоч покидай їх під пліт!»

«Чи так, пане? Ну, так ось вам

Моє слово: ждіть, не ждіть -

Я сплачу вам довг, як зможу,-

Ви що хочте, те й робіть!»

Гей, як блисне пан очима,

Та тарах мене в лице

Раз і другий! «Псе поганий!

На і на тобі за це!

Хлопці, зараз запрягайте

І до нього їдьте в дім,

Збіжжя, шмаття, всю худобу,

Все беріть до голих стін,

Все везіть у двір! Побачу,

Як-то будеш ти скакать!»

Кинулась двірня. Вже фіри

Вулицею копотять!..

Ще година не минула,

Всю мізерію мою

В двір стягли. Я став, не знаю,

Чи мертвий, чи ще жию.

Так тоді мені здавалось,

Що вже світ валиться весь,-

Так-то чоловік з добром тим,

З кождим кусником зживесь!

Жінка, діти тож прибігли.

Плачуть, просять і ревуть;

Пан на ганку люльку курить.

Все плює й глядить у кут.

Жінка бух йому у ноги,

Цілувати почала…

«Марш!» - пан крикнув і в грудь копнув

Чоботом, аж кров пішла.

Втім тур-тур! Візок в подвір’я.

Бачу, жид, уже в літах,

Їде, в простому халаті,

Сам віжки держить в руках,

Однокінкою. Заїхав

Перед ганок лиш зирк-зирк,

Оглядів всю ту содому,

Лиш всміхнувся, нічичирк,

Та й до пана. Пан аж скрикнув:

«Шая-Ляйб! За житом ти?»

«Так, за житом».- «Добре, добре!

Є готове, лиш плати!»

«Добре, пане. Але що се

Тут за ярмарок у вас?»

«Слухай, Шая, ти гешефтсман,

Знаєш, що́ в гешефті час!

Отсей жид - він мій підданий -

Винен гріш мені п’ять сот

Третій рік уже, й ша-тихо,

Мов води набрав у рот.

Нині зву його, заплати

Домагаюсь по добру -

Він мені ще грубіянить,

А платити ні ду-ду.

От я наказав забрати

Все добро його. Хочу

Жида розуму навчити,

Сам собі свій довг сплачу».

«Пане,- крикнув я,- неправду

Ви говорите! Я сам

Обіцяв вам дати рату,

Як лиш збіжжя що продам».

«Ну, гляди, в живії очі

Брешеш! - він мені кричить.-

Ну, скажи, ти жид, чи міг би

Ти інакше поступить?»

«Пане,- Шая-Ляйб озвався,-

Много винен він?» - «П’ять сот».

«Ну, так ось вам ваші гроші!»

Та й вийма один банкнот

На сто ринських, другий, третій -

Усі гроші відлічив.

«А йому се все віддайте!»

Пан лиш очі витріщив.

Далі схопивсь, мов шалений.

«Що, такий клапатий жид

Сміє так мене під’їхать?..

Жиде, се для мене встид!

Ні, не хочу твоїх грошей!

А ти, Хаїм, забирайсь

Із добром поганим своїм

Та на рату ми старайсь!»

Се сказавши, плюнув, фукнув,

Гримнув від сіней дверми

Та й сховався у покої.

Мов німі, стояли ми.

Шая-Ляйб всміхнувсь і мовив:

«Встид вельможному! Отсе

Варто було п’ять сот римських,

Щоб нагнать йому в лице

Встиду трохи! Ну, ти, Хаїм,

Забирайсь! Як я скінчу

Тут своє купецьке діло,

То до тебе загощу».

Погостив у мене Шая,

Часто потім заїжджав.

Вислухав мої пригоди

І про себе розказав.

Я пізнав його, розвідав

Між людьми його діла…

Справді, дивна сила божа

В чоловіці тім жила!

Простий жид був, неписьменний.

Його батько шинк тримав

У Рокитнім. Много горя

Змалку Шая-Ляйб зазнав.

Та таку вже бог натуру

Дав йому, що не оглух

І не отупів у горі

Невсипущий його дух.

Жить по-людськи, щоб не тільки

Другим кривди не робить,

А по змозі помагати,

З злом раз в раз війну точить -

Ось що, мов неситий голод,

Мучило його весь вік.

І куди лиш з тим бажанням

Не ганявсь той чоловік!

Зразу шинкарем був трохи -

Кинув, взявсь до ремесла,

Але бійка з майстром швидко

До тюрми го занесла.

Вийшов відти й мало-мало

До розбою не пішов,

Та взяли його до війська.

Й там спокою не найшов.

Де лиш бачив людську кривду -

А тяжкий тоді був час,-

Там він всюди, наче іскра,

Біг, сваривсь і бивсь не раз.

Страх сказати, що в тім війську