Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Земля, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Земля, Ольга Кобилянська"

322
0
18.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Земля" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 54 55 56 ... 98
Перейти на сторінку:
чу­до­во ти­ши­ну, що чим­раз більше зрос­та­ла…


ХІІІ



Анна пра­цю­ва­ла те­пер у по­по­вих паннів. День у день хо­ди­ла ту­ди на ро­бо­ту, а від осені ма­ла у них на ста­ло ли­ши­ти­ся. Так по­ра­див їй Ми­хай­ло, з яким ба­чи­ла­ся на ве­ли­кодні свя­та.


- Мама та, брат не бу­дуть над то­бою стільки збит­ку­ва­ти­ся,- ка­зав їй,- а як я прий­ду до­до­му на день-два, змо­же­мо ба­чи­ти­ся. Ко­ли б я, як во­як, за­хо­див до те­бе до ха­ти, то сва­ри­ли би, та й та­ки не тре­ба, аби хто про се знав. Ко­ли вер­ну з війська, по­ка­же­мо лю­дям, що знаєм!


На те во­на усміхну­ла­ся.


- Вже най би так, як ти ка­жеш.


- А ма­ма та й брат що ка­за­ли, як ти пішла від них? - спи­тав. Обоє зна­хо­ди­ли­ся в по­повім го­роді. Во­на чис­ти­ла стеж­ки, а він, пе­рес­ко­чив­ши не­ви­со­кий тин, ле­жав у цілій своїй дов­готі на землі, щоб йо­го зда­ле­ка ніхто з ха­ти не заздрів.


- Та що! - відповіла.- Ма­ма ка­за­ла, що я її зна­ти не хо­чу, а брат - що я стріляю за якимсь го­лод­ни­ком, та як ко­ли ме­не з ним пе­ре­ло­вить, то поб'є, що по­пам'ятаю йо­го. «Ти,- ка­же,- даєш йо­му всі крей­ца­ри на тю­тюн, чи чорт знає на що, а ме­не та й тих, що те­бе ви­го­ду­ва­ли, зна­ти не хо­чеш». Не вірить,- до­да­ла,- що па­но­тець ма­ло пла­тить. Ка­же: «Я ко­лись прий­ду та розвіда­юся, ти, муд­ра­гельни­це панська!»


Михайло змор­щив чо­ло і збив ку­лак.


- Гай, гай,- пог­ро­зив пох­му­ро,- ко­би він ли­ше ко­ли мені в ру­ки не по­пав­ся. Я доб­рий, до­ки доб­рий, але не­хай ніхто ме­не не зачіпає, бо в ме­не ку­лак тяж­кий.


- А я вже во­лю за мен­ше слу­жи­ти, та й у па­нот­ця, та й тут у селі, ніж десь у жи­да або в німця, та й не сни­ти, ко­ли ти прий­деш.


- Чекай, че­кай! Дасть бог, усе ми­не! Тоді бу­де­мо інак­ше в тру­бу гра­ти! - потішав, притім вий­няв ціло­го ле­ва з ки­шені та й прос­тяг­нув із ним до неї ру­ку.- На, схо­вай собі! Схо­вай собі або ку­пи, що хо­чеш! Се я собі при війську уш­па­ру­вав для те­бе. Хотів тобі хуст­ку ку­пи­ти, але не ста­ва­ло. То вже ку­пи ти собі са­ма, ко­ли за­хо­чеш.


Вона не хотіла прий­ня­ти.


- Або я вже не год­на собі за­ро­би­ти на хуст­ку? - бо­ро­ни­ла­ся.- Схо­вай! Тобі там скор­ше хиб­не, як мені тут! Де­ко­ли й їсти не­має що!


Він сто­яв уже ко­ло неї на рівних но­гах, а в йо­го очах блистіли сльози…


- Анно… Ан­но!…- го­во­рив щи­рим, не­го­лос­ним го­ло­сом.- Або я вже в те­бе нічо­го не вар­тую, що да­рун­ка не хо­чеш прий­ма­ти? - Ска­зав­ши се, зда­вив їй так ру­ку, що май­же вго­лос з бо­лю зой­кну­ла; відтак, пе­рег­ля­нув­ши­ся з ним, узя­ла дрібний да­ру­нок.


Він ки­нув­ся вдо­во­ле­ний, як пер­ше, на зем­лю.


- Кажи що! - про­сив із внутрішнього, щас­ли­во­го, май­же батьківсько­го вдо­во­лен­ня, з роз'ясне­ни­ми очи­ма.


- Та що ка­за­ти, Ми­хай­ли­ку? - відповіла во­на.- Мені не раз так тяж­ко на душі, що й ска­за­ти не мо­жу! Так, як би мені щось ду­шу підгри­за­ло! Щод­ня… тоді раз… а тоді раз… не раз аж пла­чу! Не раз пря­мо так, як би мені хто ка­зав: «Так має все бу­ти!»


Він сплю­нув крізь зу­би.


- Ти та­ка, як я. Я знаю, що му­шу свої ро­ки відбу­ти при жовнірах, а все-та­ки ду­маю не раз, так як ма­ма, не раз-та­ки день у день, чи не мож­на би якось звідти вир­ва­ти­ся? Хоч знаю, що не мож­на!


-Не мож­на, Ми­хай­ле! - ска­за­ла во­на по­важ­но.- Бу­ла би біда! Врешті, ти вже і звик там!


Він мах­нув ру­кою.


- Ет, звик! - ска­зав.- Мені вже те­пер не так тяж­ко, як дав­но, але то змар­но­ва­ний час, що я йо­го там пе­ре­жи­ваю; а чо­го най­більше бо­юся, се, не дай бо­же, смерті. Як­би я знав, що маю за­ги­ну­ти, то волів би та­ки за­раз тут стра­ти­ти­ся. Так тяж­ко там уми­ра­ти!


- Без та­та й ма­ми на чу­жині! - до­да­ла во­на сти­ха, смут­но, не­на­че до се­бе, і спер­ла­ся на хви­ли­ну об пар­кан, мов відпо­чи­ва­ючи.


- Я вже знаю, як у війську ги­нуть і хо­ва­ють…


Вона зітхну­ла гли­бо­ко.


- Ей бо­же доб­рий!… День пе­ред тим, за­ки я сю­ди приїхав,- тяг­нув він далі,- са­ме по­хо­ва­ли од­но­го хлоп­ця. Відай, зас­ту­див­ся на варті, відле­жав свій час, не міг їсти, білів та й білів, каш­ляв, а од­но­го ра­за як обер­нув­ся до стіни, то вже йо­го аж кам­ра­ти відвер­ну­ли. Вже ос­танній раз обер­нув­ся там. Йо­му зро­би­ли па­рад, му­зи­ка гра­ла. Але за йо­го до­мо­ви­ною не йшов ані та­то, ані ма­ма. Не пла­ка­ла ні сест­ра, ні дівчи­на жод­на. Ішли ли­ше йо­го кам­ра­ти у па­рах, все в па­рах, ішов обер-лей­тнант, лей­тнант, а на чорнім ве­ликім возі вез­ли йо­го. Йо­го тру­на бу­ла на­чор­но по­мальова­на, на труні сто­яло ча­ко [98] та усе холіта­ло­ся. Тру­на бу­ла та­ка чор­на, та­ка чор­на, ка­жу тобі, що я, відко­ли жи­ву, не видів та­кої чор­ної. Гірше вугілля. Я все му­сив ди­ви­ти­ся на ту тру­ну.


«Вайльо, яка вже чор­на! - га­дав я все собі.- Та й із нас по тобі мо­же один піти так, як ти! - га­дав я.- Та й я мо­жу!»


- Іди, йди! Не го­во­ри та­ко­го! - зга­ни­ла йо­го дівчи­на з пе­ре­ля­ком.- Ще в ли­ху го­ди­ну ска­жеш!


- «Гей, то бу­де твоя мам­ка ра­ду­ва­ти­ся,- га­дав я собі,- як по­чує, що Іфтімко вже на тамтім світі! Гей, то бу­де за­во­ди­ти та й го­ло­вою об стіну би­ти!» - тяг­нув Ми­хай­ло дальше, не звер­та­ючи ува­ги на діво­чий за­кид.


- А во­на не зна­ла, що він був сла­бий? - спи­та­ла дівчи­на зі щи­рим співчут­тям, уто­пив­ши свої тихі, по­важні очі виг­ре­бу­що в йо­го зір.


- Та де зна­ла! Він не пи­сав! «Що во­на мені ніби по­мо­же?» - ка­зав. Врешті, він хотів те­пер іти на урльоп та й усе мав надію, що до то­го ча­су підійметься. «Підве­ду­ся та й піду»,- го­во­рив за­од­но, са­ра­ка.


- Сарака!


- Пішов. Пішов та й не по­вер­не вже відти! А роз­ка­зу­вав мені, як був ос­танній раз до­ма на урльопі, і як від'їжджав, то йо­го ма­ма (та­та не мав уже) і кілька знай­омих лю­дей відпро­вад­жу­ва­ли йо­го до колії. Ма­ма, ка­же, так пла­ка­ла за ним, що ду­ша роз­ри­ва­ла­ся, та все кли­ка­ла: «Син­ку, я вже те­бе не ба­чи­ти­му більше!» А як він уже сів до залізниці й во­на ру­ши­ла з місця, то ма­ти ки­ну­ла­ся за ним, і ли­ше лю­ди стри­ма­ли її, аби під ко­ле­са не пішла… Геть без пам'яті бу­ла, та­кий жаль!


- Мамині очі до­ба­чи­ли йо­го смерть за

1 ... 54 55 56 ... 98
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Земля, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Земля, Ольга Кобилянська"