Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Земля, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Земля, Ольга Кобилянська"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Земля" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 55 56 57 ... 98
Перейти на сторінку:
пле­чи­ма! - обізва­ла­ся дівчи­на страш­но по­важ­ним то­ном і не­мов до се­бе.

- Та й та­ки доб­ре зна­ла, що не уви­дить йо­го більше!


- А він, са­ра­ка, га­дав, що ма­ми не зас­та­не вже жи­вої! Та­ка, як скіпка, все хо­ди­ла!


Обоє за­мовк­ли.


- Я лиш то­го бо­юся! - обізвав­ся він по хвилі гли­бо­ко­го по­важ­но­го мов­чан­ня,- А більше нічо­го! Жод­ної ро­бо­ти, жод­них ма­неврів, ли­ше то­го! Чо­ловік га­дає, що він собі па­ном, а він…


Знов ур­вав.


- Часом га­даю, що ніко­ли не скінчиться той час, що я маю йо­го ще сам пе­ре­бу­ти,- по­чав знов.- Та­кий мені дов­гий здається та нуд­ний!


- Та й мені! - пов­то­ри­ла во­на за ним го­ло­сом, пе­ре­пов­не­ним слізьми.


В тій хвилі пе­рег­ля­ну­ли­ся обоє, мов на чийсь при­каз, і спо­важніли. Во­на схи­ли­ла­ся жи­во над своєю ро­бо­тою, а він по­чав її потіша­ти.


- Сього ро­ку по ма­нев­рах прий­ду на шість неділь до­до­му, а на дру­гий рік як прий­ду, то хіба знов аж за два місяці піду ту­ди на­зад. А тоді піду ли­ше на три місяці та й потім уже - гай, гай! - аж свис­нув на пот­верд­жен­ня своїх слів.


- Якби ти мав там умер­ти, Ми­хай­ле,- обізва­ла­ся во­на на­раз (спи­ня­ючись в ро­боті), з пог­ля­дом, що розк­ри­вав ці­лу гли­би­ну її по­важ­но­го з при­ро­ди єства,- то я не знаю, що би тоді бу­ло! Не дай бо­же, Ми­хай­ле! Ми­хай­ле, не дай бо­же!


Він усміхнув­ся.


- Якби я се знав, то скор­ше при­волікся б на но­гах та на ру­ках до­до­му. Але то­го не бу­де. Я не та­кий грішний, аби ме­не вже бог свя­тий кли­кав пе­ред суд.


Знов за­мовк­ли.


- Може, я піду сього ро­ку із твоєю ма­мою на про­щу до свя­то­го Іва­на,- обізва­ла­ся по ко­роткій хви­лині Ан­на по­бож­но.- Твоя ма­ма хо­че йти, а я пішла би з нею. А як­би я не мог­ла сього ро­ку, то бо­дай на дру­гий рік піду. А все піду! Так мені здається, як­би ли­ше там ус­ту­пи­ла, та й за­раз би мені лег­ше ста­ло на душі. Аж там би я за на­ше щас­тя по­мо­ли­ла­ся. Ка­жуть лю­ди, що ко­му вдасться свя­то­го поцілу­ва­ти, той міцніє на тілі й на душі.


- Так ка­жуть,- пов­то­рив за­дум­чи­во Ми­хай­ло.- Я бу­ду на­мов­ля­ти ма­му, аби йшли. Не­хай по­мо­ляться там за ме­не, аби я щас­ли­во пе­ре­був ма­нев­ри. Ка­жуть, сього ро­ку бу­дуть тяжкі ма­нев­ри. Гей, страш­но бу­де. Але не ка­жи сього ніко­му, Ан­но. Старі за­раз би по­жу­ри­ли­ся. Дос­та, як мені гірко, на­що ще й їм гриз­ти­ся.


- Мама та­ки хо­че най­більше че­рез те­бе йти,- ска­за­ла Ан­на, а відтак до­да­ла:- А мо­же, й че­рез Са­ву, аби по­ки­нув Рахіру…


Тут Ми­хай­ло підвів жур­ли­во бро­ви вго­ру.


- Ой, той Са­ва, той Са­ва,- ска­зав він про­тяж­но,- він мені не по­до­бається! З од­но­го бо­ку, ніби при­па­дає вже до землі, бе­реться до ро­бо­ти й до всього, як ка­же мені та­то, а з дру­го­го, об­хо­диться з на­ми, як зі своїми во­ро­га­ми. Се вже гріх ним так пра­вить. Гріх, ка­жу тобі. Вчо­ра ввечір трак­тую йо­го своїм тю­тю­ном, ка­жу йо­му по-доб­ро­му, як яло­ся: «Бра­те,- ка­жу,- Са­во, як стоїть річ із Рахірою? Відче­пив­ся вже ти від тої га­дю­ки?» Я се ска­зав йо­му, як ка­же брат до бра­та, кам­рат до кам­ра­та, а він по­ди­вив­ся на ме­не, та так уже, знаєш, по­га­но. Йо­го очі по­зе­леніли й засвіти­ли­ся, як оці твої срібні цітки на шиї. Відтак збив ку­лак, скри­вив рот, як со­ба­ка, ко­ли хо­че нес­подіва­но на чо­ловіка на­пас­ти, і зой­кнув: «Мой, мой, мой! Не чіпай­те ви ме­не, лю­ди добрі!» - та й ува­лив собі ку­ла­ком по коліні… По тих сло­вах мав я вже дос­та. Я видів, що во­на цідить йо­го кров далі. То опи­ри­ця якась. І що се гріх, що він за нею про­па­дав, йо­му й до го­ло­ви не при­хо­дить. Я йо­му не ка­зав більше нічо­го, бо не хо­чу з ним по-ли­хо­му роз­хо­ди­ти­ся. А по-дру­ге, знаю, що як він піде до війська, то сам по­ки­не її. Там прий­де він уже сам до ро­зу­му. Доб­ре, що взяв­ся бо­дай до ро­бо­ти. Я бо­яв­ся, що він роз­во­ло­читься зовсім, як я піду з до­му. Во­на му­си­ла йо­му мат­ри­гунів [99] да­ти або ви­ро­би­ла щось інше, що він узяв­ся так ду­же за нею. Та й ще га­даю я собі, що ко­ли по­вер­ну з ма­неврів, то по­ба­ла­каю з нею сам. Бу­ду видіти, що во­на мені ска­же. Хло­пець змар­ну­вав­ся з нею цілком. Здурів ще.


- Вона й на ме­не не­доб­ра! - обізва­ла­ся Ан­на.- Від ча­су, як виділа, що я па­ру разів го­во­ри­ла з твоєю ма­мою. Раз, як я пе­ре­хо­ди­ла поп­ри їх ха­ти, щоб зай­ти до Домніки, крик­ну­ла за мною: «Ли­зун­ка!» А як я ог­ля­ну­ла­ся і хотіла їй щось відповісти, схо­ва­ла­ся бор­зо за пар­кан, і я заздріла ли­ше її чор­не роз­пат­ла­не во­лос­ся.


- Лиши біду, не­хай ще­зає від те­бе!- ра­див спокійно хло­пець, сплю­нув­ши да­ле­ко від се­бе.- Не­ма з ким го­во­ри­ти!


- Нема! - відповіла во­на слух­ня­но.


Говорили ще дов­го, ра­ди­ли­ся, аби не ка­за­ти те­пер ще нічо­го ні та­тові, ні мамі про те, що хо­тять поб­ра­ти­ся за рік-півто­ра, як він по­вер­не.


- Вже мовчім і далі, як мов­ча­ли досі! - ра­див він.- Ма­ма роз­повість про все Домніці, Домніка се­лу, а се псує щас­тя. Не­доб­ре про щось на­пе­ред го­во­ри­ти. Я сам знаю, що не­доб­ре!


При роз­луці на­ка­зу­вав:


- Тримайся вже од­но­го місця, отут, аби я мав уже од­ну стеж­ку до те­бе. Як прий­ду ко­ли, аби я не шу­кав те­бе що­раз деінде. Знаєш, у ме­не не­ба­га­то ча­су!


А во­на ска­за­ла по­важ­но, що «доб­ре».


Окремо ска­зав ще їй го­лос без її свідо­мості: «Чо­му ні? Він на те, аби хотів, а во­на на те, аби хотіла то­го, що він хо­че!»



Чомусь ма­ло так бу­ти, бог знає! Вже здав­на… здав­на… здав­на вже… Са­ма при­ро­да збли­зи­ла їх до се­бе. Сильна, таємни­ча у своїх ділах, за­ки­ну­ла сіть на обоїх, уст­роївши собі в них своїх пиш­них ав­то­матів, що йшли насліпо за її незг­ли­би­ми­ми при­ка­за­ми, ту­ля­чи­ся інстинк­тив­но до се­бе, до­пов­ню­ючи од­не од­но­го, мов зем­ля з рос­ти­ною, в мріях про якесь щас­тя, не ба­ча­чи її ру­ху і усміху на­дальше…



XIV



Більше як рік ми­ну­ло з то­го ча­су. Ніщо не зміни­ло­ся в на­ве­де­них обс­та­ви­нах. У хаті Івоніки ос­та­ва­ло­ся ти­хо і пох­му­ро, а Марійка веш­та­ла­ся, яr зви­чай­но, зжу­ре­на і нев­до­во­ле­на. Пе­ре­чис­лю­ва­ла дні й місяці, які мав пе­ре­бу­ва­ти ще при війську Ми­хай­ло, пе­ре­ду­му­ва­ла, як то бу­де, як він уже по­вер­не, як йо­го в се­бе по­ба­чить і як він, як дасть бог, при­ве­де їй в дім чем­ну і ба­га­ту невістку. Во­на

1 ... 55 56 57 ... 98
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Земля, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Земля, Ольга Кобилянська"