Читати книгу - "Вільні стосунки з босом, Ольга Вісмут"

В автомобілі Климшина я почуваюся незатишно. То пічка надто гріє, то з вікна злегка продуває. Зовсім не як у Зимнєва.

У Климшина теж свій водій, тож він сидить зі мною на задньому сидінні, намагаючись розговорити.

— То що? Зустрінемося якось днями? — наполягає чоловік.

— Мабуть, все ж ні, — відповідаю, дістаючи із сумочки телефон, що вібрує.

Дзвонить Зимнєв.

— Так, Вадиме Сергійовичу?

— Коли ти будеш на роботі? — у слухавці лунає його хрипкий голос.

У тілі миттю спалахує солодкий жар. Я відразу бачу картинку, як він чекає на мене в офісі. Мене заводить із пів оберту сама думка про те, що він сидить у своєму кріслі й постукує пальцями по столу. А я тут з іншим чоловіком, з яким майже згодна піти на побачення.

— Вже їду. Щось термінове?

«Крім того, що мені доведеться залізти під стіл, розстебнути його ширінку і зробити мінет».

— Так, у мене незабаром зустріч. Ти мені будеш потрібна, — жорстко відповідає він. — У ресторані Климшина все минуло нормально?

— Добре минуло. Ось, мене саме везуть до офісу, — кажу, мигцем поглянувши на Климшина.

— Хто? — насторожено цікавиться Зимнєв.

— Климшин, — видихаю ледь чутно, ніби мене засунули в автівку й викрали.

У слухавці стає тихо.

— Чекаю, — нарешті відповідає Вадим і вимикається.

Я видихаю. І чому завелася? Усе ж у нас нормально. Подумаєш, що ми недавно посварилися.

— Приховуєте від керівництва, де знаходитеся? — з легкою усмішкою запитує Климшин.

— Вадим Сергійович знає. Просто чекає, — я тисну плечима, а потім додаю: — На роботі чекає.

— Я так і зрозумів. Але ви все-таки не відповіли на моє запитання.

— Не найближчим часом.

— Ми можемо зустрітися на вихідних. Або злісний тиран Зимнєв не дає свободи своїм підлеглим? Він хоч платить за переробіток? — продовжує Климшин, не зводячи з мене пильного погляду.

— Вдома занадто багато всього потрібно встигнути, — ввічливо відмовляюся. — Тим паче з малим сидіти нікому. У мене сестра працює цілодобово, й ось так усе складається. Може бути, коли-небудь потім.

Таке, звичайно, буде можливо, якщо я порву стосунки з Зимнєвим. Але тут і клієнт доволі хороший, щоб відпускати його з відмовою від побачення. Ох, я зовсім заплуталася з цими вільними стосунками. Чи можу я бути з кимось, крім Зимнєва?

Тому що зараз я не хочу бути з кимось, крім нього.

— У вас є дитина? — злегка відсторонено уточнює чоловік.

Мабуть, розчаровується. Матері-одиначки не всім подобаються.

— У сестри, — підбадьорюю його.

— А-а. Ну, так не завжди ж треба з дитиною сидіти, — усміхається він. — Ви подумайте щодо моєї пропозиції.

— Добре, — усміхаюся.

Ми обмінюємося номерами телефонів.

Автомобіль зупиняється біля бізнес-центра. Я виходжу, ще раз подякувавши Климшину за те, що підвіз.

Той галантно усміхається і просить не забувати про свою пропозицію.

Я вітаюся з усіма колегами, які зустрічаються дорогою до кабінету. Вони з подивом дивляться на мене. Ще б пак — жодного разу не запізнювалася на роботу. Та й сьогодні це важко назвати запізненням. Так, просто на діловій зустрічі була.

Влітаю в приймальню, дорогою скидаючи куртку. Потрібно міняти чоботи на туфлі, чи ні?

Гаразд, поки не буду.

Стукаю в кабінет Зимнєва. Тільки хочу відчинити двері, як вони прочиняються самі.

Вадим дивиться на мене, гіпнозуючи поглядом. Мить — і мене хапають, затягують у кабінет. Двері зі стуком зачиняються за спиною.

Я здивовано дивлюся на нього. А він… він дивиться так, ніби хижак на свою жертву.

— Що за зустріч? — хриплю, відчуваючи сухість у роті.

— Зараз це неважливо.

Він притискає мене до себе й цілує в губи.