Читати книгу - "Тисяча причин для розлучення, Леся Найденко"

Загалом вечір пройшов доволі вдало. Якщо, звісно, не враховувати дурнуватого пророцтва баби Зої. Але й воно, здавалося, зачепило лише мене. Всі інші тільки посміялися. Єгор навіть перепитав чи не бачить вона двійню, бо у них в роду, виявляється, траплялися близнюки. Соня з Тарасом просили погадати для них, але ворожка відмовилась. Напевно, їй не сподобалася, що перше передбачення не справило належного ефекту.

По кімнатах розійшлися втомленими, аж очі злипалися. Ще й знову довелося моститися на тих незручних ліжках-гамаках, бо на дивані постелили Санті. Бачте у свою спальню Тамара Петрівна його не пустила, адже вони ще не настільки близькі. Сміх та й годі. Он Соня зовсім не церемонилася з Тарасом – просто поставила його перед фактом, що спатимуть разом. Вогонь дівка.

- Сподіваюсь, завтра ми точно поїдемо додому, - зітхнула я. – Все дістало. Хочу спокою.

- Чому ти така сумна? – не розумів Єгор. – Пів вечора, мов у воду опущена.

- Нічого, - я відвернулась до стіни. – Спи вже.

Коханий потягнувся до мене, через що ледь не впав зі свого ліжка.

- Таню... Що таке?

- Все нормально, - відмахнулась, не бажаючи вигадувати пояснення. - Просто втомилась.

Я вдала, що дійсно засинаю, аби Єгор відчепився. Спрацювало. Насправді сон ніяк не йшов. Все думала про наше майбутнє, про дитину, про сім’ю. Звісно, зараз геть невдалий період, аби розмножуватися. Ні роботи, ні грошей, вже навіть борги з’явилися... А далі? Що як Єгор взагалі малюка не захоче? А годинник-то тікає! Ще кілька років, і я маю всі шанси перейти у розряд старородящих... Коротше, все по стандарту – дай жінці зернятко сумнівів, вона виростить з нього ціле дерево.

Самонавіювання – сильна штука. Уявляючи, які труднощі принесла б моя вагітність, я мимоволі стала прислухатися до власного тіла. Поклала долоні на живіт, ніби під ними могла відчути штовхання малюка. Прислухалася... Все, що відчувала – гази й бурління під час переварювання вечері. Та й взагалі, для вагітності потрібно як мінімум кинути пити протизаплідні пігулки.

Які я залишила вдома. Ще два тижні тому.

О май гад.

Мене наче струмом вдарило. Підхопила телефон, відкрила на ньому календар та стала рахувати дні, намагаючись відстежити свій цикл. Нічого не виходило. Мозок просто відмовлявся працювати у настільки стресовій ситуації.

Ні, це неможливо. Якби я була вагітною, то мене б нудило. І я б втрачала свідомість. Чи що там буває у фільмах... Звідки мені знати, як воно насправді, якщо до цього дітей у мене не було? Всі знання лише з серіалів та книжок.

Полька! Вона точно знає, як це все відбувається.

Переконавшись, що Єгор вже відключився, я вийшла на вулицю. Було холодно, періщив дощик, але мене турбувало тільки те, щоб ніхто не почув нашої розмови. Набрала сестру, довго чекала, поки вона візьме слухавку.

- Що сталося? – з ходу запитала Поля.

Тільки тепер я подивилась на годинник. Чудово, майже друга ночі. Не дивно, що сестра так перелякалась.

- Не спиш? – мене почала гризти совість.

- Ні, у малої зуби лізуть, - заспокоїла Поля. - Тут ніхто не спить, навіть сусіди.

- Слухай... Я тут подумала, чисто теоретично...

- Ти таки подаєш на розлучення? Давно пора. Той Єгор мене розчарував.

- Ні! У нас все добре, - запевнила я. – Не чіпляйся до нього.

- Тоді що?

- А як ти зрозуміла, що вагітна?

Поліна притихла.

- Ти вагітна? – запитала після хвилинної паузи.

- Та не знаю, - зітхнула. - Тест зможу купити лише завтра... Просто мені цікаво, як ти зрозуміла...

- Ніяк. Я до четвертого місяця бігала та навіть не здогадувалась, що вже стала хатою для Уляни, - розсміялась. – А чому ти раптом так переполошилась? Були які симптоми?

- Баба Зоя нагадала.

Я цього не бачила, але Полька точно закотила очі. Може, навіть подумки матюкнулася.

- Ну з такою діагностикою і тест не потрібен, - кожне її слово було наскрізь просочене скепсисом. – Таню, хочеш пораду?

- Угу.

- Лягай спати і не мороч мені голову. Якщо ти вагітна, то рано чи пізно про це дізнаєшся.

- Напевно... Вибач, що потурбувала.

- Набереш, коли зробиш тест.

- Добре. Поцілуй від мене малу.

Заснути вдалося майже під ранок. Увесь час крутилась та думала. З одного боку я не вірила у побрехеньки баби Зої, з іншого... Як вона могла знати, що я забила на пігулки? Якщо це було пальцем у небо, то тицяла вона з точністю снайпера.

Наступного дня ми нарешті виїхали з Куманівців. Так це сталося! Фанфари, барабанний дріб та шалене відчуття щастя, що затьмарило навіть мої перестороги. Тамара Петрівна не вигадувала причин залишити нас надовше, бо була зайнята своїм любим гостем – Юрій Миколайович вирішив затриматися. Дуже вже йому сподобалася «сільська душевність».

Тарас рвався відвести нас у Вінницю, але ми відмовились. По-перше, не хотіли відривати його від Соні. У них дійсно намічалося щось дуже хороше та довготривале. По-друге, знали, що в такому разі Тамара Петрівна нагрузить повну машину харчів, які нам нема де зберігати. Ну, скажи, куди у двокімнатній квартирі поставити мішок картоплі, мішок капусти, та десять кілограмів цибулі? Це ще не враховуючи консервації.

Відтак, залишивши новоспечені парочки у селі, ми вирушили у щасливе майбутнє. А точніше на автобусну зупинку.

- Ти помітила, що мама просльозилась, коли обіймала тебе на прощання? – запитав Єгор, поки ми очікували на автобус.

- Плакала від щастя?

- Та хто зна, - знизав плечима. – Але сподіваюсь, вона нарешті змінила свою упередженість до тебе.

- У будь-якому разі я дуже старалась...

- Знаю, - коханий поцілував мене в лоба. – Я дуже пишаюсь тобою.

Нарешті під’їхав автобус. Ми закинули свої скромні пожитки у багажний відділ, а самі зайняли місця позаду водія. Я виборола біля віконечка, бо дуже хотіла спостерігати, як ті бісові Куманівці віддаляються від мене. Свобода!