Читати книгу - "Тисяча причин для розлучення, Леся Найденко"

Я знаю, що ти подумала. Це ж очевидно. Чекаєш, що дорогою трапиться якась нова халепа, і ми з Єгором повернемось у село. А ось і ні. Я сама була насторожена, не могла повірити своєму щастю. Розслабилася тільки тоді, коли ми виїхали на трасу.

Погода стала геть похмурою. Вітерець здував останні листочки з дерев, а над голими стовбурами нависали важкі сірі хмари. У таку пору завжди хочеться спати, тому коханий поклав голову мені на коліна та солодко задрімав. Манюня теж хропіла під сидінням від самого початку дороги. Я ж не могла вмоститися. Мені було незручно. То жарко, то холодно, то дратувати якість неприємні запахи. До всього відчула, що мене починає захитувати.

Ото дивина. Ніколи в житті не скаржилась на проблеми з вестибуляркою. В дитинстві могла годинами кружляти на каруселі, з татом плавала на човні по Південному Бугу. А у студентські роки їздила в автобусний тур Європою. І жодного разу не купувала таблетки від захитування! А тут на тобі... Може, я старію?

Спробувала відвести погляд за горизонт, бо мелькотіння розмітки лише пришвидшувало настання нудоти. Трохи попустило. Ще б свіжого повітря схопити... Про всяк випадок дістала з кишені целофановий пакет (залишився з походу до магазину), стиснула його у долоні на випадок, якщо сніданок попроситься на вихід.

- Зупинка десять хвилин! – вигукнув водій, збавляючи швидкість біля заправки. – Кому треба в туалет або перекурити – прошу.

Я була готова розцілувати того бородатого дядьку. Він врятував мене від сорому, а салон свого автобуса від загрози забруднень.

- Сонечко, - обережно розбудила Єгора. – Я вийду на вулицю.

- Приїхали? – він протер очі.

- Ні. Спи, якщо хочеш...

- Добре.

За мить коханий знову відключився. Тамара Петрівна казала, що здатність спати за будь-яких обставин у нього від народження. Одного разу він заснув за шкільною партою, при цьому продовжував тримати ручку, ніби пише.

Я пропхалась до виходу. Більшість пасажирів побігли купувати хотдоги та каву, а я хапала ротом повітря, немов риба, яку викинуло на берег. Біля заправки помітила маленький аптечний кіоск. Ноги самі понесли мене до нього.

- Доброго дня! Можна мінералку... – чомусь мені стало трохи ніяково. – І тест на вагітність.

Останнє насилу вичавила з себе. Може, тому що не чекала вагітності, і через це можливість її настання сприймалась, як щось незаконне.

Від мінералки почало нудити ще сильніше. Насилу добігла до туалету, аби виплюнути її. Напевно, при захитуванні краще пити воду без газів. Поглянула на коробочку з тестом. Робити його у громадському туалеті – така собі ідея. Якось не урочисто чи що... Але нетерплячка не залишала мені вибору. Хотілося поскоріше переконатися, що баба Зоя помилилась.

Особливих навичок не знадобилося. Просто попісяла на паличку, як Сірко на прогулянці, та стала чекати... Здавалося, за ті лічені хвилини усе життя промайнуло перед очима. Серце калатало, долоні спітніли. Десь за дверима почувся голос водія, який кликав пасажирів назад в автобус.

І ось вони. Дві смужки.

В очей потекли сльози. Страх і радість змішалися у дивний коктейль, а мій організм не знав як його сприймати. Я вагітна. У мене буде дитина. Це добре? Чи погано? Не на часі? Чи саме вчасно?

Вийшла зі своєї кабінки. Вмилась. Почувалась так, наче потрапила у власний сон. Тільки там трапляються такі дивні штуки... Тіло не моє. Мозок – теж. У реальному житті я б відреагувала на заклик водія, і пішла б до автобуса. Вдала б, наче нічого не сталося, а ввечері, вже вдома, розповіла б новину Єгору. Ми б разом вирішили, як діяти далі.

Але ж я уві сні. Тут можна робити будь-які нісенітниці. А тому я сховалась за поличкою з чіпсами у магазині автозаправки. З обережністю дивилась у вікно, як автобус їде у Вінницю без мене. Коли Єгор прокинеться, я буду вже далеко. Він не встигне спіймати мене.

Стоп. Я куди я зібралась? В лікарню? Народжувати? Так рано ж... Маячня якась.

Мені потрібна підтримка. Людина, яка допоможе прийти до тями. А ще допоможе витримати удар, якщо Єгор буде проти народження дитини. Мій малюк з’явиться на світ навіть якщо його татусь до цього не готовий!

Вийшла на вулицю. Біля колонки стояло таксі. Це мій порятунок!

- Можете відвезти у Калинівку?

Чоловік за кермом похитав головою.

- Жіночко, ви хоч уявляєте, скільки це коштуватиме? Мені ж звідти додому повертатися треба, а на такий маршрут я навряд чи знайду клієнта.

Розстібнула гаманець. Так... Особливо не розгуляєшся.

- Моя сестра заплатить! – зробила максимально нещасне личко. – Будь ласка, це дуже важливо. Питання життя і смерті.

Таксист висунувся з вікна.

- Вас хтось переслідує?

- Ага, - збрехала я. – Чоловік. Допоможіть втекти.

- Гаразд, - зітхнув. - Будь-яка забаганка за ваші гроші.

Я застрибнула всередину, пристебнулась та вирушила до Поліни. Так, дурне. Навіть не сперечатимусь. Але тепер моїм помилкам було чудове виправдання – гормони.