Читати книгу - "Нарис історії України. Том 1, Дмитро Іванович Дорошенко"

Про Литовський Статут:

S. Ehrenkreutz, Stan badań nad statutami litewskimi, „Ateneum Wileńskie", 1924, II.

Г. Баршевскій, Краткая исторія Литовскаго Статута, Київ, 1882:

J. Lappо, Litevský Statut a jého sankce v. r. 1588, „Sbornik věd pravnych a statních, Ročnik XXII, Praha, 1922;

Ł. Pіekosiński, Statut litewski, „Rozprawy Akad. Um." Wydział histor.-filozof., Serya II, t. IV, Kraków, 1900;

С. Борисенок, Списки Литовського Статута 1529 р., «Праці Комісії Україн. права», т. VI, Київ, 1929.

Р. Лащенко, Литовський Статут, як памятник українського права, Науковий Збірник Українського Університету в Празі, т. І, Прага, 1923.

Про копні суди:

Н. Иванишевъ, О древнихъ сельскихъ общинахъ Юго-Западной Россіи, Київ, 1863. (укр. переклад в т. 22 «Руської Істор. Бібліотеки», Львів, 1902);

А. Ефименко, Народный судъ въ Западной Россіи и Копные суды въ ЛЂвобережной УкраинЂ, «Южная Русь» т. I, Петербург, 1905:

Р. Лащенко, Копні суди на Україні, їх походження, компетенція і устрій, «Збірник правничої секції Наукового Т-ва ім. Шевченка», т. І-II, Львів 1925-27;

Ір. Черкаський, Громадський (копний) суд на Україні-Руси» XVI-XVIII вв., «Праці Комісії українського права, т. т. 4-5, Київ, 1928»;

А. Яковлів, Про копні суди на Україні, «Науковий Ювілейний Збірник Укр. Університету в Празі», ч. II, Прага, 1930.

Розділ 10

...

Західньо-українські землі під Польщею. Їх політична й суспільно-економічна еволюція. Наслідки Люблинської унії для східноукраїнських земель. Наддніпрянські землі й нова їх колонізація

Одним з важливіших наслідків Люблинської Унії для українського народу було те, що українські землі — і ті, що належали перед тим до Литви (Київщина з Задніпрянщиною, Волинь і Поділля) і ті, що належали вже до Польщі (Галичина з Холмщиною), знайшлися тепер разом в одній державі і, не вважаючи на певні ріжниці в політичному й соціяльному устрою, могли знову тісніше зблизитись і впливати взаємно, перш за все на полі духової культури. Ослаблений матеріяльно, український елемент західньо-українських областей все ж таки зберіг свої національні традиції й, спираючись на моральну й матеріяльну піддержку східньо-українських областей, за дуже короткий час після обєднання встиг розвинути у себе живий культурно-національний рух, який повів до загально-національного відродження українського народа.

Але для того, щоб ясніше уявити собі роль західньо-українських земель у цім відродженні, ми мусимо зупинитись взагалі на становищу цих земель з часу переходу їх під владу Польщі. Польсько-українські змагання, як ми бачили з попередніх розділів, почалися саме за ці західні області, головно за Галичину, іще на світанку нашої історії, ще з часів Володимира Великого. З того часу починаються постійні стосунки між Польщею та Русею то мирні, скріплювані союзами й династичними звязками, то ворожі, які виявлялися у війнах та походах. Стиснута на півночі й на заході німецьким елементом, Польща шукала собі виходу в напрямі на схід і південний схід, використовуючи ослаблення Руси після татарської руїни. Зріст Литовського Князівства на сході давав лиш одну можливість експанзії на південний схід, на Галичину, і в половині XIV століття, як ми бачили, Галичина стала провінцією польського королівства. На цю першу непольську провінцію королівства звернулася з усією силою польська колонізація, польські впливи, політичні й національно-релігійні.

З політичного погляду Галичина в XIV столітті була в значній мірі дезорганізована і, хоч не уступала Польщі з культурного погляду, була значно слабша від неї щодо внутрішньої консолідації, вона була ослаблена боярськими усобицями, не мала сильної влади, а маса населення давно вже була відучена від якоїсь участи в політичнім житті. Супроти того наступала на неї держава, король якої знав, чого хотів, і свою політику міг формувати в словах, які, певна річ, мусіли знаходити добрий відгук серед польського суспільства: коли по окупації Галичини шлеські купці просили його, щоб він дозволив їм їхати на Русь, він заявив: «я здобув Русь своїми власними людьми, і дорога на Русь має служити тільки моїм людям; нікому не хочу сприяти, тільки своїм людям, бо вони помагали мені на татар і на інших ворогів».

Переходячи під владу Польщі, Галичина, як пише Грушевський, увійшла в склад держави досить старої, з традицією довгого історичного життя, з державним правом, з культурою, розвиненими хоча не вище, то мабуть не нижче тодішньої Руси. Одначе Польща зразу не спішилася ломати місцевого руського ладу і до 1434-35 років в Галичині існували старі порядки, так що навіть цю добу пізніше в актах називано як tempus juris ruthenicalis. Старі руські порядки замінено польськими на побажання самої галицької шляхти, яка витворилася з потомків місцевих боярських родів і ріжного зайшлого елементу. В Польщі шляхта досягла вже значно упривілейованого становища; Кошицький привілей 1374 р. увільнив її від усяких податків і повинностей, а земля вважалася абсолютною її власністю; шляхтич міг вповні нею розпоряджати, передавати в спадщину; селяне шляхетських маєтків підлягали юрисдикції своїх панів, і державні урядовці вже не мали з ними діла. Зрозуміла річ, що шляхта Галичини починає домагатись урівнання її в правах з коронною шляхтою. І це її бажання було вволене. В 1430 році король Ягайло видав т. зв. Едлинський привілей, який зрівнював галицьку шляхту в правах з коронною. Цей привілей був підтверджений новим королем Володиславом Ягайловичем при його вступі на престол.

Але перш ніж було заведено ці формальні зміни, багато чого змінилось в Галичині наслідком спеціяльних умовин, в яких вона опинилася по переході під польську владу. Зараз по цім переході почалася широка хвиля польської колонізації. Польські королі щедро роздавали землі в новоприлученій області своїй шляхті, а та дуже охоче йшла на Русь, міняючи свої убогі піщані ґрунти на розкішний чорнозем середньої Наддністрянщини. Ішли сюди зовсім безземельні шляхтичі, щоб тут на подарованих землях закладати свої господарства. Місцеве галицьке боярство частиною увійшло в склад польського панства (таких було не багато), частиною злилося з звичайною рядовою шляхтою, а маса його, як влучно висловлюється Ол. Ефименкова, «була відсунута польською хвилею туди, звідки вона вийшла, — в народ». В період боротьби за Галичину чимало бояр держалося противної Польщі сторони. По остаточній перемозі Польщі вони позбулися через це своїх маєтків, поконфіскованих польською владою Як каже Грушевський, все що взяло якусь діяльну участь в обороні Західньої України, коли не згинуло в самій боротьбі, мусіло з перемогою Польщі або емігрувати до земель волинських, побужських і т. інш., або спуститись до низів наслідком утрати, конфіскації майна.

Спочатку після спустошення краю в часі боротьби, в другій половині XIV віку, було