Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

Карпатських розбійників боялися на всьому Покутті та Поділлі, і довго ще ними лякали дітей. Очевидно, на це впливали таємничі чутки про лісових людей, про велетнів, про їхню несамовиту силу, їхню несподівану появу і блискавичне зникнення, інколи фантастично багате вбрання та озброєння. Та, щиро кажучи, у розбійному ремеслі вони не перевершували багатих і впливових розбійників-магнатів Стадницького, Каньовського і багатьох інших. Бо порівняно з методами польсько-козацьких війн, у яких обом сторонам також ішлося про правоту їхнього стану, чимало пригод і розбійницьких вилазок мали хлопчачі, юнацькі та навіть лицарські ознаки. Жорстокі дії часом вчинялися внаслідок гарячковості, афекту, а часом – через справжнє обурення та почуття образи. На це до певної міри вказують судові акти, саме про це говорять перекази, як і про те, що бойовий запал опришків нерідко вдавалося погасити ввічливим, добрим словом, навіть можна було їх таким чином легко обдурити, і це не раз мало для них фатальні наслідки.

Якщо за польських часів боротьба з опришками мала характер самооборони або характер негайних контрударів смоляцьких загонів, спричинених повідомленням потерпілих чи провокаторів, які прагнули помсти (часто сусідів або навіть спільників опришків), то австрійська пацифікація з боку цієї ДЕРЖАВИ по-справжньому набрала рис систематичного і наполегливого винищення. Час-від-часу вона отримувала спільників у самому народі, у сварках між різними фракціями і в тому, що розквіт опришківства мав фатальні наслідки для загальної безпеки життя і майна. Однак, коли послухати старі гуцульські вісті та перекази, здається, що не варто з надто легким серцем вихваляти оті австрійські «пацифікації», як це роблять деякі письменники – навіть українські.

– Чорні шибениці стояли рядами вздовж доріг, – розповідали старі люди. – Панщина маширувала слідом за ними. Закінчилися достатки і стара свобода. Панки, жидки робили з нами, що хотіли.

Після викорінення опришків, після знищення лісових людей та леґінів пущі посилені ворожі сили взялися до нищення самої пущі.

Вороги осміліли. Кинули виклик лісу, впоралися з лісом, добилися свого; знищили свободу, зрівняли з землею своєрідність і незалежність Верховини.

Історія і міфи

Чи є, чи були в історії вирощені та виплекані матір’ю природою племена, у яких переважають риси характеру, які звуться непрактичними і проявляються в надмірі фантазії та «симпатичних» почуттів? Якщо так, то, мабуть, не було випадку, не дійшли до нас чутки з історії людства, щоб така група людей, якій був притаманний розквіт доброзичливості, велика довіра до світу, безмірна щедрість чи принаймні безкорислива фантазія, не керована інстинктивною хитрістю, яку б доповнювала хижість, протрималася довший час. Хіба що нею опікувалася інша спільнота, озброєна «іклами та кігтями». Або поки природа оберігала їх своєю неприступністю.

Ось так верховинська легенда протиставляє нашій землі образ рахманської країни. На сході сонця, у недоступних горах, оточених зусібіч водою, розповідає легенда, живе споріднений з нами рід рахманів – лагідних, сповнених приязні та милосердя істот. У тій країні немає ворожнечі. Рахманам невідомі незгоди й суперечки. Від решти світу їх захищають води і гори. Легенда каже, що наша земля – така, якою ми її знаємо, – не схильна плекати буйну доброзичливість, довершену лагідність і не терпить інших рідкісних, особливих духовних рослин. Якщо не створить одночасно противаги з хижими властивостями, з гострими, кусючими й отруйними рисами. Так і золота кукурудза на чорногірських верхах не вродить.

Опришки безсумнівно давалися взнаки сусіднім країнам, але були, разом з лісами, які давали їм притулок, захистом для свого краю, хай і мимоволі. Із занепадом опришківства та розбійництва долю Верховини було вирішено. Хіба можна собі уявити, щоб знайшлися люди ззовні, які б зрозуміли вартість особливої відмінності та фатальність раптового, неорганічного зіткнення з чужими для неї цивілізаційними фазами? От якби знайшлись археологи, які консервують не могили, викопні рештки і скам’янілості, а живі квіти та луки первісної культури. Де їх шукати, таких «археологів»? Такі розхвалені резервати, байдуже, чи для людей, чи для тварин і рослин, досі є переважно територіями догоряння, зібранням живих недобитків. Зазвичай їх створюють за годину до смерті якогось роду або й після смерті, гальванізуючи та фальшуючи.

Передчуттям і міфом такої археології є оповідь про того цісаря, який по-справжньому закохався у гуцульський народ і не лише звільнив його від чиновницьких установ та примусової військової служби, але й побратався з ним, щоби захистити стару гірську свободу.

Якби ми захотіли хоча б у загальних рисах, кількома верстовими стовпчиками позначити історію опришків так, як її сприймала і переживала сама Верховина, то мали б пам’ятати, що через багатовікову відрізаність від світу питання та мірила історії, як і географічні уявлення старовіку, розходилися з нашими. Не йдеться тільки про те, що вони були фальшивими чи фантастичними, просто керувалися геть іншими правилами. Географію старовіку можна назвати географією почуттів, такою, що розширює людські вартості до орієнтації стосовно поділу та заселення землі. Земля є організмом: її голова знаходиться у цісарській столиці, пупок – у Римі, Верховина – це серце землі, а Полениця – територія половини Покуття, Поділля та України – це груди і робочі руки. «Панський» край – то «калюх», черево, що з’їдає працю інших. Країна диких «сироїдів», далеко на Сході сонця – це задній отвір землі і брама до пекла. За Римом, за «морем», далеко є друга світова брама і сходи до неба на Сіонську гору, гору небесну. Єрусалим – то місто небесне, неземне. Десь між небом та землею на вершинах найвищих гір є край земної досконалості, країна рахманів.

Очевидно, ці уявлення були мінливими, неусталеними і не надто розповсюдженими: їх висловлювали тільки ті, хто над цим розмірковував. Так само своєрідно міфічними і ще більш фантастичними є уявлення про виникнення землі.

І так само тубільних «істориків» старовіку цікавлять такі «проблеми», над якими не мають потреби замислюватися сучасні люди.

Наскільки можна з’ясувати з численних оповідань про історію опришків, одним із найважливіших показників їхнього значення та слави є таке питання: хто з них, коли і за яких обставин убив біса, який колись ходив по землі живий і тілесний. А після вбивства з’являється вже тільки як злий дух, приходить тільки, коли його викликають!

Ще й тепер цей подвиг зазвичай приписують Довбушеві. Більш давня й поважна традиція твердить, що біса убив славний опришок