Читати книгу - "Бог-Імператор Дюни"

Низька стіна перегородила йому дорогу. Він переліз через неї, почув, як за ним поспішає Сіона. Дерева довкола них були обсипані цвітом — білі квітки з оранжевою серцевиною, у яких трудилися темно-коричневі комахи. Повітря було сповнене дзижчанням комах і запахом квітів. Це нагадало Айдаго квіткові джунглі на Каладані.

Зупинився, діставшись вершини пагорба, де міг обернутися і глянути вниз, на чепурний прямокутник Ґойґоа. Дахи були пласкими й чорними.

Сіона сіла на густу траву й обхопила руками коліна.

— Це не те, що ти задумала, так? — спитав Айдаго.

Вона похитала головою, він зрозумів, що дівчина от-от заплаче.

— Чому ти так його ненавидиш? — спитав Дункан.

— Ми позбавлені власного життя!

Айдаго глянув униз, на сільце.

— Багато таких сіл?

— Уся Хробача Імперія!

— А що в цьому поганого?

— Нічого, коли це те, чого хочеш.

— Кажеш, це все, що він дозволяє?

— Так, кілька ярмаркових міст… Онн. Мені казали, що навіть планетарні столиці — це лише великі села.

— І ще раз спитаю: а що в цьому поганого?

— Це в’язниця!

— То їдь із неї!

— Куди? Як? Думаєш, ми можемо просто сісти на корабель Гільдії та вирушити деінде, куди захочемо? — Вона вказала вниз на Ґойґоа — на околиці виднівся ’топтер, біля якого на траві сиділи Рибомовки. — Наші наглядачки не дозволять нам від’їхати!

— Самі ж вони від’їжджають, — сказав Айдаго. — Вирушають, куди хочуть.

— Куди їх пошле Хробак!

Вона притисла обличчя до колін і промовила приглушеним голосом:

— Як це було за давніх днів?

— Інакше, часто дуже небезпечно. — Він озирнувся довкола, оббіг поглядом стіни, що оточували пасовиська, сади й городи. — Тут, на Дюні, не існувало жодних уявних ліній, які вказували б на межі земельних володінь. Це все було Герцогством Атрідів.

— Крім фрименів.

— Так. Але вони знали, часткою чого є — території по цей бік укріплень… або по той бік, де пательня біліє, коли її просто поставити на пісок.

— Вони могли йти, куди захочуть!

— До певних меж.

— Дехто з нас сумує за пустелею.

— Ви маєте Сар’єр.

Вона підняла голову, глянула на нього.

— Це такий клаптик!

— П’ятнадцять сотень кілометрів на п’ятсот — це не клаптик.

Сіона підвелася.

— Ти питав Хробака, чому він так нас обмежує?

— Мир Лето, Золотий Шлях, що має гарантувати нам виживання. Так він каже.

— Знаєш, що він казав моєму батькові? Я шпигувала за ними, як була дитиною. Я його чула.

— І що він казав?

— Казав, що убезпечує нас від більшості криз, аби обмежити наші формувальні сили. Казав: «Люди мусять перетерпіти недугу, але я сам тепер недуга. Боги можуть стати недугами». Він так і сказав, Дункане. Хробак — це хвороба!

Айдаго не сумнівався в точності фрази, проте ці слова його не розворушили. Натомість подумав про Корріно, якого йому веліли вбити. Недуга. Корріно, потомок Родини, що колись правила Імперією, виявився м’якотілим огрядним чоловіком середнього віку, який прагнув влади та влаштовував змови заради прянощів. Айдаго наказав Рибомовці його вбити. Це викликало в Монео купу розпитувань.

— Чому ви не вбили його самі?

— Я хотів подивитися, якими себе покажуть Рибомовки.

— І якими вони, на вашу думку, себе показали?

— Ефективними.

Проте смерть Корріно викликала в Айдаго почуття нереальності. Товстий малий чоловічок, що лежав у калюжі власної крові, нічим не примітна тінь серед нічних тіней пласкам’яної вулиці. Це було нереальним. Айдаго пам’ятав слова Муад’Діба: «Розум нав’язує ті рамки, які називає “дійсністю”. Ці арбітральні рамки мають тенденцію ставати цілковито незалежними від того, про що звітують наші чуття». Яка ж дійсність рухала Владикою Лето?

Айдаго глянув на Сіону, що стояла на тлі саду та зелених пагорбів Ґойґоа.

— Ходімо спустимося до села та знайдемо наші квартири. Я хотів би побути сам.

— Рибомовки помістять нас в одній квартирі.

— З ними?

— Ні, нас двох. Причина доволі проста. Хробак хоче спарувати мене з великим Дунканом Айдаго.

— Я сам вибираю собі партнерок, — буркнув Айдаго.

— Певна, що одна з наших Рибомовок не тямилася б від щастя, — сказала Сіона. Відвернулася від нього й рушила вниз схилом пагорба.

Айдаго якусь мить стежив за нею. Гнучке молоде тіло погойдувалося, наче гілки садових дерев на вітрі.

— Я йому не жеребець, — пробурмотів Айдаго. — Він мусить це зрозуміти.

* * *

З кожним днем ви стаєте дедалі більш нереальними, чужими й дальніми від того, яким я сам є цього нового дня. Я — це єдина дійсність, а оскільки ви від мене відрізняєтеся, то втрачаєте дійсність. Що цікавіший я, то менш цікаві ті, хто мені поклоняється. Релігія придушує цікавість. Те, що я роблю, віднімається від моїх поклонників. Тож у кінці я не робитиму нічого, віддавши це все переляканим людям, які того дня виявлять, що вони мусять самі працювати для себе.

Викрадені журнали

Був то звук, несхожий на жоден інший, звук напруженого в чеканні натовпу. Уздовж довгого тунелю він долинув донизу, до місця, де Айдаго марширував перед Королівським Повозом — нервове перешіптування, збільшене до єдиного гучного шепоту, човгання однієї гігантської стопи, шелестіння однієї величезної одежини. І солодкий запах поту, змішаний з молочним подихом сексуального збудження.

Інмейр та решта Рибомовок з ескорту привезли сюди Айдаго в першу годину після світанку, висадивши на центральній площі Онна, де все ще лежали холодні зелені тіні. Знялися вгору, щойно передавши його іншим Рибомовкам. Інмейр не приховувала невдоволення від того, що мусила доставити Сіону до Цитаделі й через це пропустила ритуал Сіайнок.

Новий ескорт, що аж вібрував од стримуваних емоцій, повів його до ділянки, розташованої глибоко під центральною площею, не позначеної на жодній з міських карт, які вивчав Айдаго. То був лабіринт — спершу в один бік, тоді в інший, крізь переходи достатньо широкі й високі, щоб помістився Королівський Повіз. Айдаго втратив орієнтацію і поринув в обдумування минулої ночі.

Квартири для нічлігу в Ґойґоа, хоч спартанські й малі,