Читати книгу - "Біжи або кохай, Люсі Лі"

- Я обіцяю, що мовчатиму як риба у воді, — миттю відповідаю. 

- Ти не перша дівчина тут, Аріна. Корецький часто забавлявся тим що приводив сюди дівчат. Єдина відмінність, від тебе, вони усі тут були з доброї волі.

- За гроші? - хрипко перепитую, проковтнувши гіркий ком ревнощів, що не звідки взявся. Я звичайно здогадувалася, що я тут з дівчат не перша, але чути про це було несподівано неприємно. 

– За великі гроші, — змовницьки прошепотів у відповідь Нат. 

- І що ти мені тепер пропонуєш, мовчки терпіти його знущання, та образи, щоб здобути собі безбідне життя?

- Так, трохи потерпіти, та й все, — знизує плечима.

- Поки йому не набридне?! - спалахнувши обурено перепитую. - А потім мене як непотрібну річ просто викинуть, та згадуй як звали?

- Чому ж непотрібну, — очі Ната раптом спалахують незрозумілим блиском. - Дуже навіть потрібну, і.. ти не річ Аріна, — хрипко промовляє нахиляючись до мене майже впритул.

- Кому потрібну? - ледь чутно видихаю, дивлячись в зелені палаючи жалючим вогнем очі. Біль і образа, несподівано спалахнули у горлі розпеченим залізом, заважаючи дихати.

- Мені, — тихо зізнається.

- Що?! - схаменувшись, я з острахом відсовуюся від хлопця.

- Обіцяю, я тебе не скривджу, Арино, — збуджено шепочіть. - Невже ти ще цього досі не зрозуміла, — продовжує говорити, з легкою образою у голосі, мабуть, не розуміючи моєї реакції на його зізнання.

 - Вибач, я знаю. Просто…, мені дуже важко комусь довіряти, зважаючи на те що мене тут тримають силоміць. 

- Я розумію, — палко відповідає. – Не треба пояснювати, мені. Мені прикро, що ми з тобою познайомилися саме за таких обставин. 

- Мені взагалі прикро, що мені довелося знайомитися хоч з кимось із цього пекельного замку, — з гіркотою випалюю. 

- Ну пробач, — з не прихованою образою, хрипить Нат. 

- І ти мені пробач, але це правда, — розуміючи що наговорила лишки, заспокійливо додаю. - То ти за цим мене серед ночі розбудив? Щоб повідомити, що ти мене не залишиш? - обхопивши коліна, та натягнувши на обличчя безтурботну посмішку, пробую змінити тему важкої розмови. 

- Ну взагалі то ні, — задумливо проговорює. - Мене за тобою покликав господар, ось я й прийшов. До речі, нам уже треба йти.

- У сенсі, Корецький покликав? - миттю змінившись в обличчі, злякано уточнюю. - Але я не встигла навіть одягнутися.

- Накинь халат та й вистачить, — якось награно байдуже відповідає хлопець. Мабуть, мої слова його таки зачепили. - Тим більше туди, куди я тебе відведу сьогодні, тобі навряд чи взагалі знадобиться одяг.

- Як це? – хрипко видихаю, мені вже по-справжньому починає становитися лячно. - Це куди ти хочеш мене відвести?

- У кімнату для покарань, — напружено відповідає. - І Аріно, занадто багато запитань. Я і так, наговорив тобі того, що не можна було. І чим більше ти тягнеш, тим злішим стає господар, а Корецький чекати не любить, — говорить стискаючи щелепи до хрускоту.

- Та мені начхати, що там не любить ваш Корецький, — відповідаю на емоціях, відчуваючи як мене починає трусити від напруги. 

- Послухай мене, — хлопець, несподівано ухопивши мене за плечі, ривком притягує до себе, — Якщо хочеш тут вижити та при цьому ще й одержати хорошу компенсацію. Краще слухайся мене, і не треба цього бунтарства, — важко дихаючи мені у скроню, хрипить. 

- А інакше, що? - відсторонившись, з викликом перепитую.

- А інакше ..., - спалахнув у погляді Нат, але не встиг договорити, бо на його мобільний надійшло якесь повідомлення. – Пішли, нас уже чекають, вірніше….тебе, – підіймаючи на мене погляд, припечатує. 

Більше не наважуючись ставити зайвих питань. Нервово пересмикнувши плечима і накинувши на себе шовковий халат, я мовчки іду слідом за хлопцем. 

Мені й одного вистачає розлюченого, ще й Ната встигла з себе вивести. Як я подивлюся, у мене виходить це останнім часом найкраще. 

За цими думками я й не помічаю, як подолавши тьмяно освітлений коридор, ми почали підійматися на третій поверх садиби. 

І чим ближче ми підходили до страшної кімнати, тим більше мені ставало моторошно. Почуття тривоги та паніки що підступили, охопили тіло в холодному ознобі. А свідомість почала підкидати до думок, різні лякаючи, а часом і моторошні картини, неминучої розправи над мною, паном Корецьким.