Читати книгу - "Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими"

фахівців, здавалося, ліпше застосовують знання для створення гіпотетичних припущень, ніж їхні колеги. Науковець використав розподіл людей на «їжаків» та «лисиць» від британського мислителя Ісайї Берліна, щоб відрізняти фахівців із широким, усеосяжним знанням («лисиця багато знає») від тих, чия фаховість вузька та глибока («їжак знає одне»). Дослідження Тетлока — це одна з найважливіших праць, що коли-небудь були написані про те, як мислять експерти, і заслуговує на повне прочитання. Проте один із найбільш інтригуючих результатів можна підсумувати, зауваживши, що фахівці стикаються з проблемами, намагаючись перейти від пояснень до передбачень, але «лисиці» загалом мають кращі показники, ніж «їжаки», з багатьох причин.

Наприклад, «їжаки» були надто зосереджені на тому, щоб застосувати власні специфічні знання до ситуацій, що виходили за межі їхньої компетентності, поки «лисиці» намагалися поєднати більше інформації та змінити думку, отримуючи нові чи кращі дані. «Самокритичний, сприйнятливий до контраргументів спосіб мислення “лисиць”, — з’ясував Тетлок, — уберігав їх від надлишкового ентузіазму щодо власних прогнозів, що було властиво “їжакам”, особливо з високим рівнем знань».[138]

Технічні фахівці, що якраз за типом є «їжаками», мали значні труднощі не лише із самими передбаченнями, а й із тим, щоб узагалі розширити власну здатність до обробки інформації, яка стосується питань, що перебувають поза їхньою спеціалізацією. Людям із добре визначеною сферою знань бракує інструментів поза її межами, тому вони інстинктивно беруть те, що знають, і екстраполюють його назовні, хай навіть тема, із якою працюють, дуже віддалена від їхньої галузі.[139] Це призводить до більш упевнених прогнозів, які частіше виявляються помилковими переважно через те, що вчені, будучи класичними «їжаками», неохоче приймають та оброблять інформацію поза маленькою, проте дуже складною зоною їхньої фаховості.

Тут є чому повчитися не лише професіоналам, а й пересічним людям, які засуджують чи навіть кидають виклик прогнозам фахівців.

Найголовніше тут те, що помилкові передбачення не важливі для оцінювання фаховості. Зазвичай прогнози експертів (і це важлива деталь) рясніють застереженнями, бо світ повен непередбачуваних подій, які здатні спричинити велику ланцюгову реакцію. Історія може змінитися через випадкові події на зразок урагану чи серцевого нападу. Пересічні люди схильні ігнорувати ці застереження попри їхню важливість: так само вони не звертають уваги на прогноз погоди, у якому йдеться про те, що ймовірність дощу буде 70 відсотків. Якщо ж сонячний день, імовірність якого була три з десяти, таки настає, ці люди потім уважають, що прогноз погоди був неправильним.

Це не звільняє фахівців, а особливо фахові спільноти від відповідальності за масштабні помилки. Те, що жоден експерт із радянських питань у 1970-х не зміг передбачити крах СРСР до 1991 року, не так страшно, а от те, що думки фахівців зосередилися навколо протилежної позиції, ніби розпад Радянського Союзу був практично неможливий, — це вже серйозна помилка суджень, яка має хвилювати всю галузь. (На жаль, це нікого не турбує; за двадцять років більшість експертів із питань Росії відійшла від вивчення помилок один одного).

Однак невдалі передбачення не спростовують автоматично заяву про те, що фахівці таки знають більше, ніж пересічні люди. Обивателі не повинні вважати, що коли експерти не змогли чогось передбачити, то це означає, що всі думки однаково притомні (або однаково безглузді). Фахівець із опитувань Нейт Сілвер,[140] який заслужив свою репутацію вражаюче точними прогнозами президентських виборів 2008 та 2012 років, зазначав, що його прогнози про кандидата в президенти від республіканців Дональда Трампа в 2016 році базувалися на хитких припущеннях.[141] Але прогнози Сіл­вера щодо інших президентських перегонів лишаються дійсними попри те, що феномен Трампа став сюрпризом для нього та для інших. Як писав пізніше колумніст Ноа Ротман, «Трамп продемонстрував те, що багато правил, вивченню яких політичні фахівці присвятили свої кар’єри, цього року не подіяли. Але фраза “все, що ми знали про політику, виявилося помилковим” не тотожна вислову “ми нічого не знаємо про політику”».[142]

Закликати фахівців до відповідальності за те, що прогнозують гірше за інших, — це одна справа. Але формулювати питання, на які можна відповісти тільки «так» чи «ні», а потім кивати на те, що пересічні люди здатні з такою самою частотою давати правильні відповіді, — це базове нерозуміння ролі фаховості. Звісно, ставити подібні недиференційовані питання — це також зняття відповідальності з фахівців. Є старий анекдот про британського держслужбовця, який пішов на пенсію після довгої служби в Міністерстві закордонних справ протягом ХХ століття. «Щоранку, — казав досвідчений дипломат, — я йшов до прем’єр-міністра і запевняв його, що сьогодні світової війні не буде. І мені приємно зауважити, що протягом своєї сорокарічної кар’єри я помилився лише двічі». Якщо судити лише з кількості промахів та правильних прогнозів, той старий мав чудові показники.

Ціль фахових порад і передбачень полягає не в тому, щоб правильно вгадати, яким боком упаде монетка, а в допомозі ухвалювати рішення, що стосуються ймовірного майбутнього. Цікавитися в 1980 році, чи Радянський Союз розвалиться до 2000-го, — це питання на «так» або «ні». А от питати в попередні десятиліття, як досягти мирного розпаду СРСР, і впливати на ймовірність такої події, зменшивши шанси альтернатив, — це вже зовсім інша справа.

Зважаючи на те, що автор цієї книжки фахівець саме з питань Росії, уважний читач тут може поцікавитися, чи я належав до тих експертів, які не помітили небезпечну тенденцію, чи просто плююся паперовими кульками із задньої парти. Це справедливе питання.

Я не помилявся щодо колапсу СРСР — але передусім тому, що не мав можливості помилятися. Я закінчив університет у кінці 1988 року, коли вже було очевидно, що Радянський Союз розвалюється. Натомість я почекав десять років, щоб зробити настільки неправильний прогноз щодо російської політики, від якого вити хочеться. Я знаю про небезпеку, пов’язану з помилковим передбаченням, і мушу за це відповідати, бо сам його зробив.

На початку 2000 року я написав, що поява нового російського лідера, невідомого чиновника на ім’я Владімір Путін, може, власне, стати кроком назустріч демократичній Росії. Звісно, я страшенно помилявся. Путін виявився диктатором і досі становить загрозу миру у світі. Чому ж я так схибив? Це питання все ще обговорюється в моїй роботі та в дискусіях із колегами, особливо з тими, хто думав так само. Путін у 2000-му нас обдурив? Чи наш оптимізм був виправданим, але сам Путін потім сильно змінився, а ми пропустили цей момент? А може, щось сталось у Кремлі, не помітне ззовні, і ця подія потягла всю російську верхівку на