Читати книгу - "Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими"

Для обивателя це все не має і не повинно мати значення. Коли мене попросили висловитися про Путіна (про це дізнавалися в багатьох спеціалістів із російських питань), я видав точну думку, а не проявив терпіння, озвучивши менш цікавий погляд, буцімто зарано щось казати. То чи знецінює те катастрофічне передбачення, зроблене майже двадцять років тому, мій поточний аналіз і консультації щодо намагання зрозуміти сучасну Росію? Чи я вже не здатний до обговорення мотивів Путіна на вищому рівні, ніж пересічна людина?

Я помилявся щодо Путіна, але факт лишається фактом, що обиватель не зможе притомно пояснити складність російської політики чи викладати вступний курс на цю тему. Чому я та інші помилялися — це важливе питання, не в останню чергу тому, що воно змушує нас переглянути власні судження, обговорити їх і взятися за виправлення своїх помилок, а це і є обов’язки фахової спільноти. Багато хто був песимістом щодо Путіна, але дехто погоджувався з ними лише через власну русофобію чи просто робив випадкові здогадки: ні від того, ні від іншого в політиці нема жодної користі. Судження, що не базується на знаннях, навіть якщо воно правильне, приносить менше користі, ніж обґрунтована думка, навіть якщо вона хибна, але може бути проаналізована, вивчена й виправлена.

Відновлюючи стосунки

Як експерти, так і пересічні люди мають певні зобов’язання, коли мова йде про фахові помилки. Професіонали не повинні відрікатися від власних помилок, мають озвучувати їх перед аудиторією й показувати, що роблять, аби виправитися. Пересічні громадяни зі свого боку повинні обережніше просити фахівців робити прогнози й учитися розрізняти помилки та обман.

Насправді фахівці вивчають свої помилки, але не там, де громадськість це бачить. Звичайна людина не читатиме медичний журнал чи статистичний аналіз статті із соціології. Якщо чесно, я підозрюю, що більшість фахівців і науковців воліла б, аби пересічні люди цього не робили, бо не зрозуміють багато чого з прочитаного, тому спроби слідкувати за професійним обговоренням їх скоріше заплутають, а не щось роз’яснять.

Саме тут відомі інтелектуали, особи, які можуть кинути міст через провалля між фахівцями та звичайними людьми, повинні брати на себе більше відповідальності. Аудиторії складно, якщо єдиними людьми, хто говорить про нові способи лікування, є медики, яким важко перекласти власні знання на просту мову (і які вже можуть мати усталені погляди), або журналісти без спеціальної освіти, що не здатні оцінити складні наукові заяви. Це звільняє місце (зазвичай в інтернеті) для аматорів, торгашів, шарлатанів і прихильників теорій змов.

Відомих інтелектуалів часто висміюють у їхніх галузях як популяризаторів, і тут є частка правди. Світові не потрібний ще один Білл Най («Учений чувак»), який розмірковуватиме про глобальні зміни клімату. Спільноті з міжнародних відносин теж не треба ще один колишній чиновник чи відносно молодий офіцер, що недавно вийшов на пенсію, зі своїми глибокими міркуваннями, які він генерує просто тому, що має надлишок часу. Але якщо провалля між громадськістю та фахівцями стане ще ширшим, то експерти говоритимуть лише один з одним, а громадськість узагалі буде виключена з процесу ухвалення рішень, які потім вплинуть на життя всіх.

Утім найважливіша роль тут у громадян. Вони повинні вчитися розумітись не лише на важливих для себе питаннях, а й розбиратися в людях, яких слухають. Тетлок агітував за те, що треба ретельно вивчати досьє науковців і фахівців, заохочуючи їх у такий спосіб краще давати поради, щоб у них був «стимул до конкуренції і щоб вони покращували епістемологічну (істинну) вартість власних продуктів, а не просто потурали спільноті однодумців».[143]

Проте оприлюднення досьє недоброчесних учених спрацює, лише якщо людям не буде байдуже. Коли ж вони лишатимуться пасивними споживачами інформації з телеекранів або активно шукатимуть тільки те, чому хочуть вірити, ніщо більше не матиме значення. Натомість звичайні люди мають поставити собі кілька важливих питань, включно з тим, скільки хочуть дізнатися про певну тему й чи готові побачити факти, які суперечитимуть їхнім поглядам. Вони мають більше цікавитися джерелами інформації та ретельніше придивлятися до фахівців, яких слухають.

Коли людина справді хоче вірити, що вітамін С може вилікувати рак, фахівці зі значним досвідом у дослідженнях і прогнозах матимуть менший вплив, аніж сайт із картинкою пігулки на ньому. Якщо погано поінформований громадянин переконаний, що напад на іншу країну (чи будівництво стіни) розв’яже проблеми Америки, то стоси фахових статей нічого для нього не значитимуть. Пересічні люди мають брати на себе більше відповідальності щодо власних знань чи їх браку. Немає виправдання голосінню про те, що світ заскладний, джерел інформації забагато, а політика — у руках безликих фахівців, які не зважають на погляди громадськості.

Але сама громадськість теж має розглядати поради фахівців із певним поєднанням скептичності та смиренності. Як писав філософ Бертран Расселл у 1928 році, обивателі повинні оцінювати заяви експертів, застосовуючи й власну логіку.

Скептицизм, за який я агітую, зводиться до того, що 1) коли експерти щодо певного питання погоджуються, то протилежну думку не можна вважати правильною; 2) коли вони не погоджуються, жодна думка не може вважатися нефахівцем правильною; 3) коли вони всі вважають, що немає достатніх причин для певної позиції, звичайна людина мала б відмовитися від такого судження.

Недостатньо знати, у чому погоджуються фахівці. Не менш важливо змиритися з межами їхніх поглядів і не робити з експертних коментарів більше висновків, ніж вони несуть.

Більше того, пересічні люди мають змиритися з тим, що фахівці не політики. Експерти консультують національних лідерів, і їхні голоси мають більше значення, ніж погляди звичайних людей, але не вони ухвалюють кінцеві рішення. В умовах демократії, навіть у такій чудово регульованій та бюрократизованій республіці, як Сполучені Штати, мало які фахівці щось вирішують безпосередньо. Політики, — від міськрад до парламенту, — мають останнє слово в ухваленні найважливіших рішень щодо наших життів: від наркотиків до контролю ядерних озброєнь. Якщо пересічні люди відмовлятимуться серйозно брати на себе громадянські обов’язки та розумітися на важливих для них темах, демократія перетвориться на технократію. Роль фахівців посилюватиметься, як і бояться звичайні люди.

Щоб пересічні люди могли користуватися порадами фахівців і щоб професіонали обслуговували, а не контролювали суспільство, обивателі мають змиритись і з власними обмеженнями. Демократія не може працювати, якщо кожен громадянин буде експертом. Так, невгамовне его експертів змушує їх думати, що вони можуть управляти демократією, ігноруючи виборців. До цього робить свій внесок нетямущий нарцисизм обивателів, які вважають, що великий і прогресивний народ може існувати, не дослухаючись до голосів найбільш