Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Таємна історія 📚 - Українською

Читати книгу - "Таємна історія"

6 903
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Таємна історія" автора Донна Тартт. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 55 56 57 ... 180
Перейти на сторінку:
наглою смертю. Із тим чоловіком ми навіть не були знайомі. Нас нічого не пов’язувало. Головне було знайти машину й забратися додому, поки нас ніхто не побачив. — Він перехилився та обновив собі чарку з віскі. — Саме так ми і вчинили.

Я собі теж підлив випивки, і якусь хвилину чи дві ми сиділи не розмовляючи.

— Генрі, — нарешті подужав я вимовити, — Боже ж мій!

Він повів бровою.

— Справді, тобі й не уявити, наскільки це прикра історія. Колись я на машині збив оленя. Прекрасна істота, і бачити, як вона борсається в агонії, розбризкуючи навколо себе кров, із переламаними ногами… Пізніше стало тільки гірше. Але принаймні мені здавалося, що все вже скінчилося. Я й не думав, що нам доведеться щось почути про це знову. — Генрі відсьорбнув віскі. — Не так сталось, як гадалось. І Банні про це подбав.

— Ти про що?

— Ти ж бачив його сьогодні вранці. Він усіх нас довів до сказу. Принаймні мене практично доконав.

Раптом ми почули, як клацнув замок. Генрі осушив чарку в один довгий ковток.

— Певно, це Френсіс, — проказав він і ввімкнув верхнє світло.

Розділ 5

Коли кімнату залило світло й темрява сахнулася назад, у буденні й такі знайомі межі вітальні — з її захаращеним письмовим столом, присадкуватим продавленим диваном, запилюженими модно скроєними портьєрами, що дісталися Френсісові після того, як мати позбулася зайвого декору, — мені здалося, ніби це я запалив лампу, прокидаючись від затяжного кошмару. Намагаючись прокліпати той сон, я з полегшенням побачив, що двері й вікна на своїх місцях, де їм і годилося бути, а меблі в темряві не помінялися місцями між собою, наче за помахом чарівної палички.

Повернувся замок, і в темний коридор ступив Френсіс. Він важко дихав і пригнічено, палець за пальцем, знімав рукавички.

— Боже, Генрі, — промовив він. — Ну й нічка видалася.

Я не потрапляв у його поле зору. Генрі зиркнув на мене і, не криючись, характерно прокашлявся. Френсіс розвернувся.

Мені здавалося, що я зустрів його погляд з абсолютно прозаїчним виразом обличчя, але, вочевидь, це не вийшло. Мабуть, по мені читалося геть усе.

Він довго дивився у відповідь, так і не знявши до кінця рукавичку, яка безвільно повисла на руці.

— О, Генрі, — нарешті вихопилось у нього, — тільки не кажи, що ти йому про все розповів!

— Боюся, розповів, — відказав Генрі.

Френсіс аж скривився, коли заплющив очі. А потім знову поглянув на нас. Він став дуже блідий, як ніби хтось шорстке й сухе полотно притрусив тальком чи помалював крейдою. Здавалося, він от-от зомліє.

— Усе гаразд, — спробував його переконати Генрі.

Френсіс не ворухнувся.

— Годі, Френсісе, — трохи роздратовано наполягав Генрі. — Усе добре. Присядь.

Засапаний господар квартири пройшов у кімнату й важко впав у фотель. Спробував видобути з кишені сигарету.

— Він знав, — промовив Генрі. — Я вам про це казав.

Френсіс перевів погляд на мене, у його пальцях тремтіла неприкурена сигарета:

— Справді?

Я не відповів. На якусь мить я замислився: а може, усе це жахливий розіграш? Френсіс провів долонею по щоці.

— Тепер, мабуть, уже всі в курсі, — озвався він. — Навіть не знаю, чому мені так зле.

Генрі рушив на кухню по склянку. Він налив трохи віскі й передав Френсісові.

— Deprendi miserum est[106], — проказав він.

На мій превеликий подив, Френсіс хихотнув невеселим смішком.

— Боже мій, — промовив він і надовго приклався до чарки. — Просто кошмар. Навіть не уявляю, що ти, напевне, про нас думаєш, Річарде.

— Яка різниця? — ні на мить не замислившись, відказав я.

І варто словам було зірватися з вуст, мене ніби окропом ошпарило: так і є. Мені справді було байдуже за великим рахунком. Принаймні я не відчував того, що зазвичай, вважається, потрібно відчувати в аналогічній ситуації.

— Ну, наприклад, ти міг би сказати, що ми вскочили в чималу халепу. — Френсіс масажував очі великим та вказівним пальцями. — Поняття не маю, що робити з Банні. Коли ми стояли в черзі по ті квитки, чорт би їх забрав, мені аж руки свербіли відважити йому ляпаса.

— Ти возив його в Манчестер? — спитав Генрі.

— Так. Але народ там такий галасливий, ще й не відомо, хто може підслуховувати тебе ззаду, правда? І кіно виявилося поганеньким.

— На який фільм ви ходили?

Френсіс допив своє віскі й сам себе почастував добавкою на добрі два пальці.

— Слово честі, — повернувся він до мене, — ти такий добрий до нас. Мені страшенно ніяково від усієї цієї ситуації.

Ми довго нічого не говорили. Нарешті я спитав:

— І що ви збираєтеся робити?

— Нічого ми не збираємося, — зітхнув Френсіс. — Знаю, звучить погано, та що вже вдієш?

Поразницькі нотки в його голосі мене водночас і розсердили, і розчарували.

— Ну, не знаю, — промовив я. — Заради всього святого, чому ви не пішли до поліції?

— Ти, певно, жартуєш, — сухо сказав Генрі.

— Не розказали їм, що сталося насправді? Не повідомили, що натрапили на труп у лісі? Боже мій, ну, не знаю, вигадали б, що збили його машиною, коли він раптово вискочив на узбіччя з лісу абощо.

— І це був би напрочуд дурний учинок, — пояснив Генрі. — Це був нещасний випадок, мені прикро, що так сталось, але, чесно, я не бачу, яким чином від мого шістдесяти- чи сімдесятирічного перебування у вермонтській в’язниці виграють платники податків, та і я також.

— Ти ж сам тільки-но сказав, що це нещасний випадок.

Генрі знизав плечима.

— Якби ви звернулись одразу, то, можливо, відбулися б якимсь не надто суворим покаранням. А то, дивись, і взагалі б нічого не сталося.

— Можливо, — проказав він. — Але не забувай. Ми у Вермонті.

— Яка, в біса, різниця?

— На жаль, велетенська. Якби справа дійшла до суду, то судили б нас тут. І присяжних добирали б не нашого віку.

— І?

— І думай як знаєш, але тобі мене не переконати: я не плекаю жодних ілюзій щодо ставлення, яке матиме ложа вермонтських засідателів із бідних верств до чотирьох студентів, котрих судитимуть за вбивство ще одного вермонтця. Навряд чи нам варто було б сподіватися бодай на краплину жалю.

— Гемпденці вже багато років чекають на щось подібне, — промовив Френсіс, який прикурив від недопалка нову сигарету. — Нам би навіть не світило обвинувачення в ненавмисному вбивстві. І за щастя було б уникнути електричного стільця.

— Ти тільки уяви, — розвивав думку Генрі. — Ми всі молоді, освічені, досить заможні і — що найважливіше — родом не з Вермонту. Мабуть, безпристрасний суддя врахував би і наш вік, і той факт, що йдеться

1 ... 55 56 57 ... 180
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємна історія», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Таємна історія"