Читати книгу - "Дар Гумбольдта"

цю справу були втягнуті десятки людей. Драма у «Бельвю» привернула увагу цілих натовпів із Ґринвіч-Вілледж та Морнінґсайд-Гайтс. Я порівнював їх із мешканцями Вашингтона, які вирушили своїми екіпажами подивитися на битву при Булл-Рані, а потім опинилися на шляху військ Півночі, що відступали. Оскільки я вже не був його побратимом, Гумбольдтовим найкращим другом став Орландо Гаґґінс. Гаґґінс домігся, щоб Гумбольдта випустили. І тоді Гумбольдт подався до лікарні «Маунт Синай» і з власної волі став їхнім пацієнтом. Діючи згідно з моїми розпорядженнями, адвокат Симкін заплатив наперед за тиждень лікування у цьому приватному закладі. Проте наступного ж дня Гумбольдт виписався й забрав у лікарні всю невикористану суму, що становила майже вісімсот доларів. З неї він оплатив останній рахунок Скаччіа. Відтак розпочав судові процеси проти Кетлін, проти Маґнаско, проти поліцейської дільниці та проти «Бельвю». Він продовжував погрожувати й мені, але насправді так і не подав позову. Хотів побачити чи принесе мені «Фон Тренк» гроші.

На той час моє розуміння грошей було ще дуже примітивне. Я не знав, що є багато людей, наполегливих, спритних, запальних, для яких цілком очевидно, що саме їм мають належати всі ваші гроші. Гумбольдт був переконаний, що десь у світі є багатство — не його, — на яке він має повне право і яке зобов’язаний відвоювати. Одного разу сказав мені, що йому судилося виграти великий судовий процес, процес на мільйон доларів.

— З мільйоном баксів, — сказав він, — я зможу не думати ні про що, крім поезії.

— Але як таке може статися?

— Хтось завдасть мені шкоди.

— Завдасть шкоди на мільйон доларів?

— Якщо я переймаюся грішми, а поетові таке не личить, то на це є причина, — пояснював мені Гумбольдт. — Причина в тім, що ми, зрештою, американці. Скажи, яким би я був американцем, якби мене не цікавили гроші? Треба вміти поєднувати різні речі, як поєднував їх Воллес Стівенс. Хто сказав: «Гроші — це корінь усякого зла»? Чи не торговець індульгенціями? Та ж торговець індульгенціями — найпідступніший персонаж Чосера. Ні, я поділяю думку Горація Волпола[148]. Волпол сказав, що для вільної людини природно думати про гроші. Чому? Бо гроші — це свобода. Ось чому.

У ті чарівні дні ми провадили такі дивовижні розмови, лише злегка пойняті маніакальною депресією і параноєю. Але тепер світло стало мороком, а морок зробився ще темніший.

Досі лежачи й міцно тримаючись за свій набитий гусячим пухом диван, я озирався на ті яскраві тижні.

Гумбольдт галасливо пікетував «Фон Тренка», але п’єса мала шалений успіх. Щоб ближче бути до Беласко і до своєї слави, я винайняв номер-люкс у «Сейнт Реджис». Ліфти у стилі art nouveau[149] мали позолочені двері. Деммі викладала Верґілія. Кетлін грала у «двадцять одне». Гумбольдт же повернувся на свій командний пост у шинку «Білий кінь». Там він до пізньої ночі читав лекції з літератури, мистецтва, еротики та філософії. Вигадав нову епіграму, що мені її переказали в місті: «Я ще ніколи не торкався фігового листка, який не перетворився би на ярлик із ціною». Це подарувало мені надію. Він досі був здатний на вдалий дотеп. Здавалося, що до нього може повернутися нормальний стан.

Але ні. Щодня Гумбольдт недбало голився, пив каву, ковтав піґулки, вивчав свої записи та їхав до середмістя на зустріч з адвокатами. У нього їх було повно — він просто-таки колекціонував юристів та психоаналітиків. Метою його візитів до аналітиків було зовсім не лікування. Він хотів поговорити, висловити свої думки. Теоретична атмосфера тих кабінетів спонукала його до цього. Що ж до юристів, то він змушував їх усіх готувати папери та обговорювати з ним стратегії. Юристи нечасто мають справи з письменниками. Тож як юристу знати, що відбувається? Відомий поет телефонує і просить про зустріч. Йому порадив сюди звернутися такий-то й такий. Уся контора схвильована, друкарки накладають макіяж. Відтак з’являється поет, огрядний та недужий, але досі вродливий, блідий, з ображеним обличчям, жахливо збуджений, трохи соромливий і з разюче дрібними, як на такого потужного чоловіка, жестами чи радше дрижаками. Навіть, коли він сидить, у нього тремтять ноги, все його тіло вібрує. Спершу його голос долинає, немов із потойбіччя. Він силкується всміхатися, але виходять самі гримаси. Його дрібні мишачі зуби із жовтими плямами закушують тремтячу губу. Попри свою кремезність і статуру справжнього борця, він — тендітна рослина, Аріель і таке інше. Не може стиснути руку в кулак. Йому не відома агресія. І він починає снувати свою оповідь — можна подумати, що перед вами батько Гамлета: ошуканство, обман, порушення обітниць. Коли він заснув у саду, хтось підкрався до нього з чашею й спробував влити отруту йому у вухо. Спершу він відмовляється називати своїх облудних друзів та потенційних убивць. Вони у нього лише X та У. Потім говорить «ця особа». «Я пішов разом із цією особою», — каже він. У своїй наївності він укладав угоди, обмінювався обітницями з X, цим новочасним Клавдієм. Той на все погоджувався. Не читаючи, підписав документ про спільне володіння будинком у Нью-Джерсі. Він також розчарувався у своєму побратимові, який виявився падлюкою. Шекспір мав слушність:

…Ні, не вмієм ми

Із виразу облич думки читати.

Адже цьому васалові я завжди

Так довіряв.[150]

Але тепер, оговтуючись від удару, він готує позов проти цього добродія. Готувати позови — одна з головних турбот людини. Щодо Сітрина він має неспростовні докази — Сітрин загарбав його гроші. Але єдине, що він просить, це відшкодування. І він стримує, чи принаймні так видається, лють, що чимраз наростає. Приємний вигляд Сітрина, цього хлопця, — оманливий. Якоб Беме помилявся: зовнішнє не є проявом внутрішнього. Гумбольдт казав, що бореться за порядність. Його батько не мав друзів, і він не має друзів — до собачої матері їх, цих людців. Вірність — лише у пісеньках. Але будьмо розважливі. Не всі ж перетворюються на оскаженілих щурів, що гризуть одне одного.

— Я не хочу кривдити цього сучого