Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса, Нікос Казандзакіс 📚 - Українською

Читати книгу - "Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса, Нікос Казандзакіс"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса" автора Нікос Казандзакіс. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 55 56 57 ... 94
Перейти на сторінку:
таке десять чи п’ятнадцять років! — строго мовила ігуменя.— Що це перед вічністю?

Я промовчав, бо знав, що вічність — це кожна летюча мить, тож не став сперечатися, а поцілував руку ігумені, білу та повну, пропахлу ладаном.

Посутеніло. Ворони поспіхом верталися до своїх гнізд, вилітали з дупел сови на полювання, вилазили із схованок слимаки, гусінь, черв’яки, миші, щоб стати здобиччю сов.

Круг мене згорнулася таємнича змія, що впивається зубами у свій хвіст: земля народжує і з’їдає своїх дітей, знову народжує і знову з’їдає. Замкнене коло.

Я роззирнувся — скрізь темно, ніде нікого. Вже й останні селяни порозходилися, ніхто мене не бачив. Роззувшись, я опустив ноги в море й відкинувся на пісок. Я відчував потребу доторкнутися голим тілом до каменя, до води, до повітря. Слово «вічність», яке вимовила ігуменя, роздратувало мене, впало на мене, мов аркан, що ним ловлять диких коней. Я спробував вирватися з цієї пастки, доторкнутися груди в груди до землі, до моря, аби відчути їх, упевнитись в існуванні цих дорогих мені скороминущих речей.

«Тільки ти існуєш, тільки ти,— кричав я самому собі,— О каменю, о земле, о водо, о повітря! А я, о земле, твій останній син, я припав до твого соска і смокчу його, і не хочу відпустити. Ти залишаєш мене, і я живу лише мить, але мить стає соском і живить мене».

Немов боячись зникнути в пащі цього людожерного слова, слова «вічність», я пригадав, з якою пристрастю колись — (коли? ще минулого року!) — я нахилявся над ним, заплющував очі й розкидав руки, щоб пірнути у нього.

Коли я був у першому класі початкової школи, ми читали у другій частині «Букваря» казку про те, як один хлопчик упав у колодязь, а там виявилося чарівної краси місто, де були великі сади, мед, солодка рисова каша з молоком, іграшки... Я читав по складах, і з кожним складом поринав усе глибше в казку. Якось опівдні, повертаючись із школи, я вбіг у наш двір, нахилився над колодязем під виноградом і задивився, мов зачарований, у чорне лискуче обличчя води. І мені здалося, ніби я бачу дивовижної краси місто, будинки та вулиці, і дітей, і виноградну лозу, що вгинається під вагою грон. Я більше не міг витримати: звісивши голову вниз, я простяг руки й відштовхнувся ногами від землі, щоб перевалитися через цямрину й полетіти. Але саме цієї миті мене помітила мати. Зойкнувши, вона одним скоком опинилась поряд і встигла схопити мене за ноги...

Отож у дитячому віці я мало не впав у колодязь, а коли виріс, то мало не потонув у слові «вічність», як і в декількох інших словах: «кохання», «надія», «вітчизна», «бог». Щороку мені здавалося, що я врятувався і ступив крок уперед. Та я нікуди не ступив, а тільки змінював слово й називав цю зміну порятунком. І ось останнім часом, уже цілих два роки, я балансую над прірвою слова «Будда».

Одначе, хай буде живий і здоровий Зорбас, це вже останній колодязь, останнє слово, і я врятуюся назавжди. Назавжди? Ми кажемо так раз у раз, без кінця.

Я скочив на ноги. Усе моє тіло з голови до п’ят повнилося щастям. Роздягшись, я стрибнув у море. Сміялися хвилі, сміявся разом з ними і я. Ми гралися. А коли втомився, вийшов на берег і, обсохнувши на нічному вітрі, пішов легкими кроками, то мені здалося, що я врятувався від великої небезпеки і знову міцно присмоктався до соска Матері.

Поглянувши на берег, де стояла наша халабуда, я остовпів: там горіло світло. «Мабуть, повернувся Зорбас»,— радісно подумав я.

Я вже рвонувся був бігти, але одразу й стримав себе. «Треба приховати радість, треба видатися розгніваним і почати сваритися. Адже я послав його в нагальній справі, а він проциндрив гроші, сплутався з якоюсь співачкою, проваландався дванадцять днів. Треба вдати з себе сердитого, треба...»

Я пішов повільно, щоб мати час розлютитися. Намагався роздратувати себе, супив брови, стискав кулаки, корчив усілякі гримаси. Але не розлютився. Чим ближче підходив до халабуди, тим більшою ставала радість.

Я підкрався навшпиньках і заглянув у освітлене віконце: Зорбас стояв на колінах перед плиткою й варив каву. Моє серце розтало, я крикнув:

— Зорбасе!

Двері вмить відчинилися, Зорбас, босий, без сорочки, вилетів надвір, крутнув головою сюди-туди і, побачивши мене, розкрив обійми, але одразу знічено опустив руки.

— Радий тебе бачити, хазяїне! — сказав він нерішуче й похнюплено застиг на місці.

Я все-таки спробував подратувати його.

— Радий вітати тебе з завершенням твоїх трудів! — сказав я насмішкувато.— Не підходь близько, від тебе тхне туалетним милом.

— Аби ти знав, скільки я мився, хазяїне,— пробурмотів Зорбас,— скільки шкріб свою чортову шкіру, перш ніж появитися перед тобою! Цілу годину купався. Але цей проклятущий запах... Хоча, я думаю, не таке це вже й лихо. Вивітриться, і сліду не залишиться.

— Зайдімо,— сказав я, ледве стримуючи сміх.

Ми ввійшли; халабуда пахла пудрою, милом, жінкою.

— А це що за страмота, ти можеш мені сказати? — вигукнув я, побачивши розкладені по скрині сумочки, туалетне мило, жіночі панчохи, червону парасольку, дві пляшечки парфумів.

— Подарунки...— промимрив Зорбас, похиливши голову.

— Подарунки! — проревів я, вдаючи розгніваного.— Що за подарунки?

— Подарунки, хазяїне, не сердься. Це для бідолашної Бубуліни... Великдень наближається, а вона ж теж людина.

Сміх розпирав мене.

— А найважливішого ти їй так і не привіз,— кинув я.

— Що саме?

— Фату.

І я розповів йому, чого навигадував закоханій мегері.

Зорбас пошкріб потилицю й задумався.

— Ти недобре зробив, хазяїне,— нарешті мовив він.— Недобре зробив, даруй мені. Такі жарти, хазяїне... Жінка — слабка істота, тендітна, скільки тобі ще казати? Як порцелянова ваза. Вона потребує великої уваги, хазяїне.

Мені стало соромно. Я й сам шкодував, що таке вчинив, але було вже пізно. Довелося перевести розмову на інше.

— А канат? — запитав я.— А інструменти?

— Все, все це я дістав, будь спокійний! І сіно ціле, і кози ситі! І канатна дорога, і Лола, і Бубуліна, і хазяїн — усе в порядку!

Він взяв з вогню джезву, налив у мою чашку кави, дав мені посиланих кунжутом бубликів та медової халви,— знав що я її дуже люблю, тож і прихопив з міста.

— Оце тобі в подарунок ціла коробка халви! — ласкаво сказав Зорбас.— Я не забув про тебе. Навіть і для папуги взяв

1 ... 55 56 57 ... 94
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса, Нікос Казандзакіс», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса, Нікос Казандзакіс» жанру - 💙 Сучасна проза:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса, Нікос Казандзакіс"