Читати книгу - "Служниця, Фріда МакФадден"

натомість. А з відповіддю вона зазвичай не квапиться, тож доводиться

бозна-скільки стовбичити в тому бісовому відділі й чекати.

Зараз я застрягла в хлібному відділі. Надсилаю Ніні повідомлення: Хліба на заквасці з «Нантакету» в них немає. От що можна купити натомість.

Надсилаю їй світлини всіх хлібин на заквасці з тутешнього

асортименту. Тепер доведеться чекати, поки вона перегляне отримані

фото. За кілька хвилин від моєї господині надходить нове

повідомлення.

А якісь бріоші в них є?

Тепер я маю надіслати їй світлини всіх різновидів бріошів. Слово

честі, мабуть, я застрелюся, так і не завершивши закупи! Вона ж

зумисне з мене знущається! Але, правді бути: яке їхало, таке й здибало

— адже я переспала з її чоловіком.

Роблячи світлини булочок, помічаю кремезного сивого чолов’ягу, який спостерігає за мною з іншого кінця відділу. Спостерігає, навіть не

намагаючись це приховати. Кидаю на нього нищівний погляд, і він іде, хвалити бога. Ще мені якогось збоченця зустріти бракувало

вишенькою на торті.

Чекаючи, поки Ніна здобудеться на рішення, дозволяю собі трохи

відволіктися. А відволіктися для мене — то, як завше, почати думати

про Ендрю Вінчестера. Після того Ніниного одкровення стосовно того, що я сиділа, Ендрю навіть не спробував був зі мною «поговорити». А

обіцяв! Новина надійно його відлякала. І я його за це не засуджую.

Мені подобається Ендрю. Ні, він не просто мені подобається. Я

закохалася в нього. Постійно про нього думаю, мені боляче жити з ним

під одним дахом і не мати змоги продемонструвати власні почуття. Ба

більше, він заслуговує на кращу жінку, ніж Ніна. Я могла б зробити

його щасливим. Я могла б навіть народити йому дитину, про яку він

так мріє. І, погляньмо правді у вічі, узагалі будь-яка жінка краща за неї.

Утім навіть попри те, що він теж відчуває зв’язок, який між нами

існує, ніколи нічого не станеться. Йому відомо тепер, що я сиділа. Він

не хоче мати нічого спільного з колишньою ув’язненою і збирається

далі скніти в товаристві цієї своєї відьми, цілком можливо, що аж до

скону.

Телефон знову дзижчить.

А французький хліб є?

Це забирає ще десять хвилин, але врешті-решт мені вдається знайти

буханець, який відповідає Ніниним запитам. З візком іду до каси — і

знову помічаю того кремезного хлопа. Він достеменно на мене

витріщається. На додачу, а це вже значно гірше, я помічаю, що візка в

нього немає. То що йому тут треба?

Розраховуюся на касі якомога швидше. Завантажую паперові

пакунки, напхом напхані продуктами, назад до візка, щоб виїхати з

ним на паркувальний майданчик, де на мене чекає «ніссан». Але

щойно підходжу до виходу, як на плече мені лягає чиясь рука. Скидаю

голову й бачу того самого здорованя.

— Перепрошую! — Я намагаюся вивільнитися, але він міцно тримає

мене за плече. Моя правиця стискається в п’ястук. Нас бачить ціла

купа людей, тож принаймні свідки в мене будуть. — Що ви собі

дозволяєте?

Він тицяє в бейджик, що причеплений до комірця блакитної сорочки.

Раніше я той бейджик не помітила була.

— Охорона супермаркету. Пройдіть, будь ласка, зі мною, міс.

Мене починає нудити. Наче замало того, що я півтори години згаяла

в супермаркеті, затарюючись товарами за Ніниним переліком, так

тепер мене ще й затримують? За віщо?

— Що сталося? — белькочу я.

Довкола нас уже збираються витріщаки. Я помічаю двійко жіночок, з

якими стикалася тоді, коли приходила забирати Сесілію зі школи.

Слово честі, це ж вони залюбки розкажуть Ніні історію про те, як її

служницю затримала охорона в супермаркеті.

— Будь ласка, пройдіть зі мною, — повторює чоловік.

Візок забираю із собою, бо залишати його боюся. Там продуктів на

дві сотні баксів, і я впевнена: якщо вони десь подінуться чи, наприклад, їх поцуплять, Ніна примусить мене компенсувати їхню

вартість. Слідом за чолов’ягою заходжу до маленького кабінету. Тут

стоїть стіл з дерев’яною подряпаною стільницею і два пластикові

стільці. Чоловік жестом наказує мені сідати. Опускаюся на стілець, який загрозливо рипить під моєю вагою.

— Це, мабуть, якась помилка. — Кидаю погляд на його бейджик.

Пол Дорсі. — Що відбувається, містере Дорсі?

Він супить варгате обличчя.

— Одна з клієнток попередила мене про те, що ви цупите товари.

Вражено видихаю.

— Та я б ніколи такого не вчинила!

— Можливо… — Він стоїть, запхавши палюхи за пояс штанів. —

Але я маю все перевірити. Можна ваш чек, міс?

— Келловей. — Порпаюся в сумочці й нарешті