Читати книгу - "Служниця, Фріда МакФадден"

зіжмаканий папірець. — От.

— Маю одразу попередити, — зауважує він. — Крадіжка товарів із

супермаркету є злочином.

Сиджу на пластиковому стільці, щоки в мене пашать. Охоронець

ретельно передивляється всі мої закупи, порівнюючи перелік у чеку і

вміст візка. У животі в мене крутить від думки про те, що, можливо,

продавчиня десь схибила, не пробила як годиться котрийсь із товарів, і

тепер охоронець вирішить, що я його вкрала. А що тоді? Він

підкреслив був, що крадіжка товарів із супермаркету є злочином. Це

означає, що викличуть поліцію. А отже, вважатимуть, що я порушила

умови мого дострокового звільнення.

Аж раптом мені спадає на думку, що Ніні це було б навіть дуже на

руку. Вона позбулася б мене, а сама залишилася б чистенькою, бо їй не

довелося б мене звільняти. Крім того, це було б просто зразковою

помстою за те, що я переспала була з її чоловіченьком. Певна річ, відряджати іншу людину до буцегарні за стрибання в гречку — наче

трохи занадто, але чогось мені здається, що Ніна так не вважає.

Але цього не станеться. Я ж бо нічого не поцупила з магазину.

Охоронець не знайде в моєму візочку нічого такого, чого немає в чеку.

Адже не знайде?

Дивлюся, як він прискіпливо вивчає папірець. Упаковка з

фісташковим морозивом у візку вже, мабуть, геть розтанула. Серце в

мене заходиться, я насилу можу дихати. Я не хочу назад у в’язницю.

Не хочу. Я не можу знову туди потрапити. Та я краще власноруч віку

собі вкорочу.

— Ну, що ж, — каже охоронець нарешті. — Схоже, все збігається.

Я ладна розридатися.

— Ще б пак. Певно, що збігається.

Він мимрить щось собі під ніс.

— Перепрошую, що завдав вам такого стресу, міс Келловей. Але

злодюжки створюють нам багато проблем, тому доводиться ставитися

до ситуації серйозно. Крім того, мені надійшов телефонний дзвінок

про те, що покупчиня, яка за описом дуже схожа на вас, планує

здійснити крадіжку.

Телефонний дзвінок?! Це ж хто здатен зателефонувати до

супермаркету, описати мене та сказати, буцімто я планую щось

поцупити? Кому таке на думку спаде?

Я знаю лише одну людину, здатну втнути щось на кшталт цього.

— Хай там як, — каже він, — дякую вам за терплячість. Можете йти.

Ці два слова — найпрекрасніше, що мені траплялося чути. «Можете

йти». Я можу піти із цього супермаркету без кайданок, зі своїм візком з

продуктами.

Можу повернутися додому.

Еге ж. Цього разу.

Однак у мене є жахливе передчуття, що це ще далеко не кінець. У

Ніни ще наготовано для мене чимало сюрпризів.

РОЗДIЛ ТРИДЦЯТЬ ДРУГИЙ

Заснути не виходить.

Минуло три дні, відколи мене мало не заарештували в супермаркеті.

Не знаю, що мені тепер робити. Ніна відтоді зі мною доволі люб’язна, отже, можливо, вона вважає, що урок засвоєно і я зарубала собі на

носі, хто в цьому будинку головний? Може, вона вже не

намагатиметься відрядити мене до в’язниці.

Але гомзаюся в ліжку я з іншої причини.

По правді, мені не йде з голови Ендрю. Та ніч, що ми її провели

разом. Те, як я почувалася з ним поруч. Я нічого схожого ніколи досі

не відчувала. І аж допоки Ніна не виголосила тієї сенсаційної новини

про моє минуле, він відчував до мене те саме, що і я до нього. Я цього

певна.

Але тепер усе змінилося. Тепер він вважає мене звичайнісінькою

злочинницею.

Скидаю ковдру. У кімнаті страшенно спекотно, навіть уночі.

Якби ж то в мене була змога відчинити те бісове вікно! Утім щось я

сумніваюся, що Ніна зголоситься зробити бодай щось, аби мені тут

було затишніше.

Зрештою спускаюся до кухні. У моїй кімнаті є отой крихітний

холодильничок, але в ньому власне продуктів немає. Він занадто

маленький, щоб там щось зберігати. Оті три пляшечки з водою, що їх

залишила мені Ніна, — це практично все, що там є.

Спустившись на кухню, я помічаю, що на задньому ґанку горить

світло. Нашорошено суплюся, підходжу до задніх дверей. Аж тоді

розумію, що надворі хтось є.

Це Ендрю.

Самотою сидить на стільці, цмулячи пиво з пляшки.

Тихенько прочиняю задні двері. Ендрю спантеличено дивиться на

мене, але ніц не каже. Натомість відпиває ще один ковток пива.

— Привіт, — кажу я.

— Привіт, — озивається він.

Я стискаю руки.

— Можна сісти?

— Певна річ. Влаштовуйся.

Ступаю на холодні дерев’яні мостини ґанку й опускаюся біля Ендрю.

От би й мені зараз пляшечку пива. Ендрю навіть не позирає на мене.

П’є собі, дивлячись на здоровезне подвір’я, яке простерлося перед