Читати книгу - "Служниця, Фріда МакФадден"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Я хочу дещо пояснити. — Кашляю, прочищаючи горло. — Тобто
пояснити, чому не розповіла тобі про…
— Ти не мусиш нічого пояснювати. — Він кидає на мене короткий
погляд, а відтак знову зосереджується на пляшці у власних руках. —
Цілком очевидно, чому ти мені не розповіла.
— Я хотіла це зробити.
Це неправда. Я не хотіла нічого йому розповідати. Я не хотіла, щоб
він знав, хай навіть приховати власне минуле було від самого початку
дурнуватим задумом.
— Хай там як, мені дуже шкода.
Він ледь погойдує пляшку в руках.
— То за що ти сиділа?
Як прикро, що в мене немає пива.
Розтуляю губи, але, перш ніж устигаю зрозуміти, що саме варто
відповісти на це запитання, він каже:
— Забудь. Я не хочу знати. Мене це не обходить.
Закушую губу.
— Послухай, мені справді шкода, що я тобі не розповіла. Я хотіла
просто залишити минуле в минулому. Це зовсім не через якісь лихі
наміри.
— Еге ж…
— Я… — Дивлюся на власні долоні, складені на колінах. — Я
соромилася. Не хотіла, щоб ти погано про мене думав. Твоя думка
багато для мене важить.
Він скидає голову, щоб глянути на мене. Погляд його у тьмяному
світлі ліхтаря над ґанком здається на диво лагідним.
— Міллі…
— Також я хочу, щоб ти ще дещо знав… — Я глибоко вдихаю. —
Тоді, вночі, все було чудово. То була одна з найкращих ночей у всьому
моєму житті. І це завдяки тобі. Отже, хай би що сталося, дякую тобі за
ту ніч. Я… я просто мала тобі це сказати.
Зморщечка пролягає між його бровами.
— Мені теж було чудово. Я не почувався таким щасливим уже… —
Він тре перенісся. — Уже дуже довго. І навіть не усвідомлював цього.
Якусь мить ми дивимося одне на одного. Повітря між нами просто
вібрує від напруження. І з його погляду я розумію, що Ендрю теж це
відчуває. Він озирається на задні двері та, перш ніж я встигаю
зрозуміти, що відбувається, накриває мої вуста своїми.
Він цілує мене, здається, цілу вічність, але насправді все триває, мабуть, зо хвилину. Коли він відсторонюється, в очах його я бачу
гіркий жаль.
— Я не можу…
— Я знаю…
Не судилося. З багатьох причин. Якби він зважився, я пристала б на
це. Навіть попри те, що це означало б, що Ніна стане моїм лютим
ворогом. Я зголосилася б ризикнути. Заради нього.
Утім зараз я зводжуся й полишаю його на ґанку разом з його пивом.
Дерев’яні сходинки під моїми босими ногами крижані. Підіймаюся
на другий поверх. Голова в мене досі паморочиться від поцілунку, губи
печуть. Неможливо, щоб це сталося востаннє, щоб ніколи більше не
повторилося. Просто неможливо. Я ж бачила, як він на мене дивився.
Його почуття до мене щирі. Хай навіть Ендрю відомо тепер про моє
минуле, я досі йому подобаюся. Єдина проблема полягає в тому, що…
Стривайте-но. А це в нас що?
Завмираю на горішній сходинці. Там, у коридорі другого поверху, маячить якась тінь. Мружуся, намагаючись роздивитися примару в
темряві.
А тоді тінь рухається.
Не стримавшись, зойкаю і мало не злітаю сторчаком зі сходів.
Хапаюся за бильця, останньої миті просто дивом утримавшись на
ногах. Тінь суне до мене, і тепер я бачу, хто це.
Ніна.
— Ніно… — видихаю я.
Що вона робить у коридорі? Хіба була на першому поверсі? Чи вона
бачила, як ми з Ендрю цілувалися?
— Привіт, Міллі.
У коридорі темно, але білки її очей мало не світяться в темряві.
— Що… що ви тут робите?
Вона зневажливо форкає. Світло місяця підсвічує її обличчя, і на
нього лягають моторошні тіні.
— Це, власне, мій будинок. Я не мушу звітувати вам про те, чим
займаюся.
Власне, це насправді геть не її будинок. Господарем у маєтку є
Ендрю. Якби вони не були одружені, вона взагалі не мала б права тут
жити. Якщо він вирішить усе ж таки обрати мене й дати їй відкоша, цей будинок стане моїм.
Ну, що за божевільні думки лізуть мені в голову. Цілком очевидно, що нічого такого ніколи не станеться.
— Вибачте.
Вона складає руки на грудях.
— А от що, цікаво, ви тут робите?
— Я… я спустилася випити води.
— У вас що, води в кімнаті немає?
— Я вже всю випила, — брешу я. І я впевнена, що вона достеменно
знає, що це неправда, зважаючи на те, що вона взяла собі за звичку
нишпорити в моїй комірці.
Ніна якусь мить мовчить.
— Енді не було в ліжку. Ви, бува, його не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Служниця, Фріда МакФадден», після закриття браузера.