Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Таємниця галицького Версалю 📚 - Українською

Читати книгу - "Таємниця галицького Версалю"

429
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Таємниця галицького Версалю" автора Тетяна Пахомова. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💛 Любовні романи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 55 56 57 ... 93
Перейти на сторінку:
але згодом вона продовжила: — Колись я мала дівчинку… і чоловіка. Якось обоє вони так швидко пішли зі світу одне за одним… А я другим була вагітна, подумала: «Не витягну сама, не дам ради». Молода була, та й дурна: як дає Бог діти, то й дасть на діти… Не знала того, злякалася… Випила зілля, скинула дитя. Не змогла в селі жити, на чужі діти дивитися: боляче так стало… Усюди мені моя донечка померла ввижалася, що з докором на мене дивилася: «Що ж ти, мамо, я вдруге до тебе збиралася прийти…» Прожила я життя, і тепер розумію, що найбільше в тому житті не гроші важать, не золото, ні, а діти… Оце мої ненароджені діти. Вони ніколи не подадуть мені води, не допоможуть: я зрадила їх іще у своїх думках… А зраду не пробачає ніхто. То нічого, що нема її в переліку гріхів — і гріх, і зрада починаються з недоброї думки… Забрати життя набагато легше, ніж привести в цей світ нове й довести його до пуття. Тож як я помру, то не поховають мене мої діти, бо я зрадниця: не пустила їх у цей світ, і не проведуть вони мене в інший. Дикі тварини рознесуть моє тіло лісом… І навіть сльози ніхто не пустить за мною: непотрібне те життя на цьому світі без дітей, повір мені, дівчинко, — закінчила літня жінка зі сльозами на очах.

Ляльки дивилися очима-намистинками й застигло всміхалися своїй матері ї її гості. Гертруді стало моторошно, та нова впевнена сила наче прибула в ній. Вона обійняла Іванну, трохи помовчала, а потім закрила двері шпихліра.

— Велике вам спасибі, пані Іванно, ви дійсно мене вилікували… Я просто не того побоялася… Сором дійсно можна пережити, але з отаким жити набагато важче, навіть дуже…

Іванна з колишньою теплотою дивилася на дівчину.

— Ти не бійся, ти з вигляду така маленька й делікатна, та силу маєш у собі… Усе можеш витримати… і витримаєш. Скоро знайдеш момент зручний і скажеш мамі, вона на те й мама, щоб зрозуміти та допомогти… Тримайся, дитинко, — попрощалася з дівчиною.

Підтримка й розрада хоч однієї людини у світі як і не розвіяла, то істотно зменшила сумніви Гертруди; слова Іванни стали для дівчини тонкою рятівною ниточкою, що виведе зі страшної темряви осуду. А він чекав на неї, страшний і колючий, і Гертруда то знала. Вона народить і виростить своє дитя, хто б що не казав. А Щенсний… він просто не знає, а дізнається — то вони одружаться, він же обіцяв. У роздумах дівчина вже вийшла в село й здаля помітила біля свого дому вершника на коні. Серце тенькнуло: «Щенсний, мій коханий… Нарешті», та ближче: «Ні, не він». Розчарування від того аж ослабило її.

— Доню, де ти так довго ходиш? — Якуб мав піднесений настрій. — Маю новину, яка тобі сподобається: пани Потоцькі кличуть нас до себе в гості. Тож готуйся, у неділю завітаємо до них; їхні високі пороги підуть під наші ноги. — Батько жартівливо вклонився Гертруді. — Цілую ручки, панянко Коморовська! Ви такі гарні, що можете навіть до нашого палацу підійти й до нашої фамілії…

— Тату… — зашарілася донька.

— А що, чим ми не підходимо панам Потоцьким? Як кличуть, то знають, чого й навіщо; та ж не просто за штири метри кишки штири милі пішки будемо долати, — Якуб відчував якийсь інтерес Потоцьких. — Тож наводьте там усі красу — поїдемо…

Колишнє тепло й надії знову зайшли в душу дівчини, і стало так легко-легко… Щаслива усмішка повернулася на личко Гертруди.

Станіслав Щенсний не приховував величезної радості від того, що скоро знову зустрінеться зі своєю коханою Гертрудою. Уже понад місяць він не бачився з нею. Занедбані белзькі справи засмоктали його по вуха; довелося добре відслідковувати рух податків і грошей, вислуховувати скарги міщан і приймати соломонові рішення щодо них. Та тільки-но випадала вільна хвилина, у голові виникав образ дівчини, і жив він усередині юнака самостійним життям. Гертруда там веселилася, жартувала, промовляла до нього, усміхалася й спокусливо роздягалася; ішла додому, не зважаючи на його прохання… Юнак намагався позбутися нав’язливого марева, та воно не покидало його ні вдень, ні вночі, ані довгими вечорами за картами й шахами в компанії Кароля. По приїзді в Кристинопіль юнак вирішив запросити Коморовських у гості. Але не він господар, рішення треба було погодити з мамою й татом. Як, як сказати, щоб не виникло підозр?.. Та удача захотіла стати на бік щасливця: Анна Ельжбета надумалася поїхати в гості до майбутніх сватів Мнішеків і вся була в приготуваннях до далекої дороги, а Франц Салезій відбув на тиждень до Станіславова: Катажина Косаковська, натхненна першою перемогою барських конфедератів, покликала його до себе обговорити ситуацію. Тож, упіймавши момент, коли замовк пронизливий крик Анни Ельжбети про слуг-телепнів, які не в те місце винесли просушувати панські перини, син поспішив до матері. Вона гнівно віддихувалася й уся ще була в темі перин, отож не дуже добре вникатиме в щось інше.

— Честь, мамусю. — Щенсний поцілував матері руки й був сама привітність.

— Щастя моє, ти один не виводиш мене із себе. — Анна Ельжбета знервовано обмахувалася віялом. — Вітер із псарні й конюшні, а вони під нього виставили постіль — уявляєш, які вар’яти[26]? Самі смердять, як худоба, ще й хочуть, щоб від мене псами відгонювало…

— Ми купимо для вас трояндової олії, мамо, і ви будете як найкраща квітка у світі, — лестив Щенсний. Анна Ельжбета розтанула й навіть усміхнулася — можна було продовжувати задумане. — Мамо, ви знаєте, що не в наших правилах бути комусь щось винними…

— Ти про що? — уточнила мати.

— Після Великодня, як ми із Сіраковським їздили селами, то заночували в наших сусідів Коморовських. Я їх кликав у гості, але влітку вони були зайняті, а зараз уже годилося б віддячити.

— Віддячиш, аякже, перини он лайном смердітимуть, — знову заводилася Потоцька. — Та й не для пса ковбаса. Що там нам якісь Коморовські? Хай будуть і так задоволені, що хтось із Потоцьких ощасливив їхню халупу ночівлею.

Перини почали виходити з голови Анни Ельжбети, і це було небезпечно для Щенсного. У хід пішов план «Б»:

— Та їхні землі з нашими сусідять, то можна було б колись у них і якесь село купити… Дітей досить мають, за посаг теж мусять думати…

Розрахунок спрацював, і мати махнула віялом.

— Добре, клич… Перини, перини добре витріпуйте, лайдаки, — переключила увагу пані,

1 ... 55 56 57 ... 93
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємниця галицького Версалю», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Таємниця галицького Версалю"