Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » Зоряна електричка, Олександр Юрійович Есаулов 📚 - Українською

Читати книгу - "Зоряна електричка, Олександр Юрійович Есаулов"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Зоряна електричка" автора Олександр Юрійович Есаулов. Жанр книги: 💙 Дитячі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 55 56 57 ... 66
Перейти на сторінку:
руську спускалася не ніч… Спускалася темрява татаро-монгольського ярма.

Народу у граді Володимировім скупчилося — ніде й пальцем ткнути. Повсюди палили вогнища, аби зігрітися у грудневу холоднечу та заразом щось зготували на вечерю. Усі хати вщерть забили люди. Ще б пак! Мешканці Подолу, градів Ярослава та Ярополка-Ізяслава, Копиревого Кінця, Замкової гори — всі скупчилися тут, усім потрібен був дах над головою, миска гарячої каші та добре слово. І слово, мабуть, було навіть потрібнішим, ніж каша, бо стогін і плач стояв над стародавнім градом. Багато хто вже відійшов до Господа, багато хто вже потрапив у татарську неволю чи просто згинув без сліду у кривавому вирі цього жахливого дня. Але що буде з кожним завтра? Цього ніхто не знав, і це було найстрашніше. Хоча і вибір був невеликий: або смерть, або полон татарський, а це не набагато краще за смерть, але в кожного в душі жевріла надія. Справді, надія вмирає останньою… А так хочеться жити! І кожен сподівався — може, мине його ця чаша… Та тільки слабка була надія…

У Десятинній церкві, збудованій ще Володимиром Великим, народу було найбільше. Монахи розклали кілька вогнищ і варили у казанах юшку та кашу. В хатах поряд із церквою пекли хліби. Туди ж із церковних припасів тягали борошно, сіль, дерев'яними цебрами від криниць носили воду. Міцні мужики рубали дрова, замішували тісто. Місто готувалося битися, і кусень свіжого хліба та миска гарячої юшки сьогодні теж були зброєю, оскільки не відпочивши та натщесерце багато не навоюєш. На мурах також кипіла робота. Мури були старі, невисокі й не дуже міцні, збудовані ще за святого Володимира, давно не ремонтовані, а що можна зробити за ніч? Позатягали нагору казани, які знайшли, для смоли та води. Розпалили, не шкодуючи дров, вогнища. Камені, колоди — все, що знайшли важкого і що можна скинути на голови клятих нехристів — усе повитягали на мури.

Воєвода Дмитро начебто був усюди одночасно. За всім дивися, усе перевіряв сам і лише тоді, коли зробили все можливе, пішов до себе. Він також мав перепочити перед важким завтрашнім днем.

— Воєводо! До тебе вісник від князя.

— Від князя? Як пробився? Чи не прелагатай татарський? A-а! Ратиборе! Радий тебе бачити здоровим! Як ти до Києва пробрався? Що князь велів передати? Повечеряєш?

Смертельно втомлений воєвода посміхнувся.

— Радуйся, воєводо, і щиро дякую! Брехати не буду, кишки до хребта прилипли.

— Сідай, потрапезуй зі мною. Я теж голодний, яко пес бездомний. Що велів передати князь?

— По-перше, аби бився ти, не шкодуючи живота свого. Захищаючи Київ, ти захищаєш Холм.

— Це мені відомо. Це все?

— Ні, воєводо. Наказано отрока Петра забрати та доправити до князя.

— Якого отрока Петра? A-а… Пестуном якого князь тебе призначив? Та де ж ти його наразі знайдеш? Та й чи живий він?

— Увечері був живий, сам бачив.

— А чого ж тоді не забрав? — здивувався воєвода.

— Тоді я ще на татарському боці був, у шкірах смердючих. Не пробився… Та й побоювався від своїх смерть прийняти. Він поряд з братом Іовом бився. Хоробро бився!

— Добре. Агов, хто-небудь! Відшукайте брата Іова з церкви святого Іллі…

— Не треба, воєводо, я сам їх відшукаю. Думаю, десь вони поряд із Десятинною церквою. Де ж монаху бути, як не у церкві?

Брат Іов варив юшку біля одного з вогнищ. Петько був при ньому, підкидав у вогонь дрова, бігав до комори за крупою чи цибулею. Крижаний вітер посилився і пробирав до кісток, продирався крізь складки накидки і розтікався по усьому тілу, добираючись до п’ят, закутаних у теплі онучі.

А згори небо, глибоке, чорне, зоряне… «На мороз», — подумав Петько.

Він слабко знався на історії, але те, що Київ завтра візьмуть, — знав. Знав і про Десятинну церкву. Впаде вона, поховавши під своїми уламками сотні киян, і від цього знання йому було моторошно. Він не міг визначитися, що йому робити. Втекти? Він же не з цього часу! Ні його батьки, ні діди і прадіди, навіть прапрадіди прапрадідів ще не народилися! Його тут немає і бути не може! Тому він не має права загинути тут! Адже потім, у двадцять першому столітті, може змінитися вся історія. Але, з іншого боку, він же тут! Не деінде, не в іншому часі, а саме тут і саме зараз! А раз так, то втекти саме зараз, саме звідси — це зрада! І нічого тут не вдієш! Що ж робити?

Сьогодні він ледь не загинув. Татарин-недомірок ледь не зарубав його шаблею. Добре, що хтось поцілив стрілою просто тому в горлянку. Ще б мить — і не дихав би він зараз морозним повітрям. Не було б більше Петька. А де б він був? Може, у раю, як казав брат Іов? Добре б… Убили тебе, а насправді нічого не вбили, а душа твоя раз! — і до раю! А зрадив — то у пекло… То що ж робити?

Петько втомився, присів на колоду і непомітно для себе заснув — та так міцно, що й не вчувся, як звалився на мерзлу землю. Брат Іов з посмішкою похитав головою, підняв отрока та відніс до церкви, де прилаштував біля якоїсь жінки.

— Доглянь його, сестро! Втомився отрок за день…

Жінка ствердно кивнула й прикрила Петька краєчком старенького рядна, яким були вкриті її власні діти.

— Що буде, га? — з сумом у голосі запитала вона у брата Іова.

— Молися, сестро. Господь милостивий, він нас не полишить.

Поворухнувшись уві сні, Петько навіть не помітив, як мобілка, яку він пильнував, мов свого ока, випала з кишені та загубилася у ганчір’ї, настеленому на холодній мозаїчній підлозі.

— Брате Іове! Старий вояко! Ти ще й за кашовара?

— Ратиборе! Чи ти мені примарився? Як ти тут опинився?

— Княжий наказ привіз. Отрока Петра треба до князя Данила доправити.

— Брешеш ти все, Ратиборе! Потрібен цей отрок князю, як кобилі п'ята нога. Мабуть, у князя в ногах валявся, благав дозволити з'їздити за Петром?

Ратибор важко зітхнув. Нічого не приховаєш від брата Іова!

— Дорогий він мені, яко син власний. Де він? Що з ним?

— Відніс я його до церкви. Заснув просто тут. Адже малий ще зовсім, а бився хоробро! Молодець хлопець! А як вибиратися звідси гадаєш? Татари місто оточили — миша не проскочить!

— А ось! — криво посміхнувся Ратибор та струсонув мішком із татарською одежею, — вдам з себе татарина, а хлопця наче у полон узяв. Раз сюди пройшов, то й зворотний

1 ... 55 56 57 ... 66
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зоряна електричка, Олександр Юрійович Есаулов», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Зоряна електричка, Олександр Юрійович Есаулов"