Читати книгу - "Рубінова книга, Керстін Гір"

— Але тоді вони не могли б знати моє ім'я!

— Атож, — погодився містер Джордж. — А після сьогоднішніх подій ми розглядаємо ймовірність того, що в минуле вони перескочили вже після твого народження.

— Хтозна-чому, — докинув Ґідеон.

— При цьому незрозуміло, звідки Люсі й Пол знали твоє ім'я і твоє призначення. Так чи інакше, співпрацювати Марґрет Тілні відмовилася.

Я замислилася.

— І як ми тепер підберемося до її крові? — (О Боже! Невже я це сказала?) — Не будете ж ви чинити насильство? — Я уявила собі Ґідеона, що орудує ефіром, наручниками і велетенським шприцом, і це затьмарило його образ у моїх очах.

Містер Джордж похитав головою.

— Одне з дванадцяти золотих правил Вартових говорить, що примус застосовується тільки тоді, коли всі інші методи — пояснення, умовляння — не спрацювали. Тому ми спробуємо спочатку те, що запропонувала Марґрет, — відправимо до неї тебе.

— Щоб я її переконала?

— Щоб ми з'ясували її мотиви і дізналися, хто їй усе виклав. Вона сама сказала, що з тобою розмовлятиме. Ми хочемо дізнатися, що вона скаже.

Ґідеон зітхнув.

— З цього нічого не вийде. Я цілий ранок намагався переконати їх, але марно.

— Так. І тому мадам Россіні шиє тобі зараз гарненьку літню сукню для 1912 року, — зауважив Містер Джордж. — Доведеться тобі познайомитися зі своєю прапрабабусею.

— Чому саме 1912 рік?

— Рік ми вибрали навмання. Проте Ґідеон вважає, що ви можете потрапити в пастку.

— У пастку?

Ґідеон нічого не відповів, він тільки дивився на мене. І схоже було, що йому справді не до жартів.

— За законами логіки це практично виключено, — зауважив містер Джордж.

— Навіщо комусь влаштовувати нам пастку?

Ґідеон нахилився до мене.

— Подумай сама: у Люсі й Пола є хронограф, у який уже зчитано кров десятьох із дванадцяти мандрівників. Щоб завершити коло і використовувати таємницю на свою вигоду, їм потрібна тільки наша кров — твоя і моя.

— Але… Люсі й Пол саме збиралися стати на заваді завершенню Кола і розкриттю таємниці.

Містер Джордж і Ґідеон знову перезирнулися.

— Це те, у що вірить твоя мати, — сказав містер Джордж.

І те, у що досі вірила я сама.

— А ви ні?

— Подивися на справу з іншого боку. Що, як Люсі з Полом хочуть використовувати таємницю виключно як їм заманеться? — запитав Ґідеон. — Що, як вони саме з цією метою вкрали хронограф? І єдине, чого їм не вистачає, щоб утерти носа графові Сен-Жермену, — це наша кров.

Я подумала над його словами, а потім сказала:

— А оскільки вони можуть зустріти нас тільки в минулому, то їм треба нас куди-небудь заманити, щоб дістатися до нашої крові?

— Вони повинні розуміти, що нашу кров вони отримають тільки силою, — мовив Ґідеон. — І ми, своєю чергою, теж знаємо, що вони з доброї волі нам свою кров не дадуть.

Я згадала чоловіків, які напали на нас учора в Гайд-парку.

— Звісно, — сказав Ґідеон, немов читаючи мої думки. — Якби вони відправили нас на той світ, то могли б узяти в нас стільки крові, скільки їм треба. Залишилося з'ясувати, звідки вони знали, що ми там будемо.

— Я знаю Люсі й Пола. Це просто не в їхньому стилі, — сказав містер Джордж. — Вони виросли на дванадцяти золотих правилах Вартових і цілком точно не замислили б убити власних родичів. Вони знають, що спочатку треба спробувати вмовити і пояс…

— Ви знали Люсі й Пола, містере Джордж, — сказав Ґідеон. — Але чи можете ви знати, якими вони стали за цей час?

Я переводила погляд з одного на іншого.

— Хай там як, але мені було б цікаво дізнатися, чого хоче від мене моя прапрабабуся, — зауважила я. — І як це може виявитися пасткою, якщо ми самі вибрали час свого візиту?

— Я тієї ж думки, — сказав містер Джордж. Ґідеон розчаровано зітхнув. — Так чи інакше, рішення прийнято.

Мадам Россіні натягнула на мене білу картату сукню по кісточки, прикрашену чимось на взір матроського комірця. Талія була перев'язана блакитним сатиновим шаликом з тієї ж тканини, що й бант між комірцем і застібкою.

Глянувши у люстро, я була трохи розчарована. Вигляд я мала нівроку. У цьому вбранні я чимось нагадувала послушницю з церкви Святого Луки, куди ми час від часу ходили на недільну службу.

— Звичайно, 1912 року моду не можна порівняти з екстрравагантністю ррококо, — зауважила мадам Россіні, передаючи мені шкіряні чобітки на ґудзичках. — Я б сказала, чаррівність жінок радше ховали, ніж підкреслювали.

— Я б теж так сказала.

— Тепер зачіска. — Мадам Россіні легенько підштовхнула мене до стільця й розчесала моє волосся, зробивши косий проділ. Потім зашпилила окремі пасма на потилиці.

— Чи не занадто… гм… пишно тут, за вухами?

— Так і треба, — кинула мадам Россіні.

— Але я не певна, що мені це личить, як ви гадаєте?

— Тобі личить геть усе, маленька моя Лебедина Шийко. Крім того, це не конкурс крраси. Ідеться про…

— …автентичність. Я знаю.

Мадам Россіні розсміялася.

— От і добре.

Цього разу по мене прийшов доктор Вайт: він мав відвести мене в підвал із хронографом. Доктор, як завжди, став на ліву ногу, зате Роберт, маленький хлопчик-привид, щиро мені посміхався.

Я посміхнулася у відповідь. Він був страшенно ласкавий, з його світлими кучериками і ямочками на щоках.

— Привіт!

— Привіт, Ґвендолін, — відповів Роберт.

— І чого б це я так бурхливо радів, зустрівшись, — зауважив доктор Вайт, махнувши чорною пов'язкою.

— О ні, нащо вона знов?

Немає підстав довіряти тобі, — відповів доктор Вайт.

— Ага! Дайте сюди, гррубіян! — Мадам Россіні вихопила у нього з рук чорну хустку. — Цього разу ніхто не зіпсує зачіску Ґвендолін!

А шкода. Мадам Россіні власноруч і дуже обережно зав'язала мені очі. Жодна волосина не вибилася з-під пов'язки.

— Хай щастить, люба, — сказала вона мені вслід.

Я наосліп махнула рукою на прощання. Знову це неприємне відчуття — шпортатись у порожнечі. Але шлях до підвалу щоразу здавався дедалі знайомішим. Тим паче що зараз мені допомагав Роберт. «Ще дві сходинки, потім ліворуч через потаємні двері. Обережно, поріг. Ще десять кроків, і ми на широких сходах».

— Дійсно крутий сервіс, дуже дякую.

— Не треба іронії, — сказав доктор Вайт.

— Чому ти чуєш мене, а він — ні? — засмучено запитав Роберт.

— Я теж, як на те, не знаю, — відказала я, і мене охопило співчуття до нього. — Ти хочеш йому що-небудь сказати?

Роберт промовчав.

Доктор Вайт мовив:

— Ґленда Монтроз має рацію. Ти справді розмовляєш сама з собою.

Я просувалася напомацки вздовж стіни.

— Ох, я знаю