Читати книгу - "Несказане"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Брат не зателефонував у суботу, й Лідія плакала, поки не заснула. І в неділю, коли вона прокинулася з болем в очах, дзвінка також не було. «То он як усе буде далі, — подумала вона. — Ніби в мене ніколи й не було брата».
Коли Нат поїхав, Ханна почала ходити за Лідією, мов цуценя. Уранці вона опинялася біля дверей сестри ще до того, як переставав дзвонити будильник, захекана прибігала просто з ліжка. «Вгадай, що? Лідіє, вгадай, що?». Ніколи не можна було вгадати, й ніколи не було цікаво: йшов дощ, на сніданок були млинці, на ялинці з’явилися блакитні голочки. Щодня мала без кінця чіплялася до Лідії, придумувала, чим вони можуть займатися: «Пограти в „Життя“»; подивитися фільм, який показують лише по п’ятницях; приготувати „Джиффі Поп“».[35]
Усе своє життя Ханна трималася на відстані від брата й сестри, і Лідія з Натом мовчки терпіли свою маленьку, незграбну супутницю. Тепер Лідія помітила в сестрі тисячу нових дрібниць: манеру говорити й при цьому морщити носа, раз-два, швидко мов кролик; звичку стояти навшпиньках, ніби на невидимих високих підборах. А тоді, вдень у неділю, Ханна влізла в туфлі, які скинула Лідія, й виголосила свою останню ідею: «Ми можемо піти погуляти біля озера. Лідіє, ходімо погуляємо біля озера». І Лідія помітила в неї під сорочкою щось блискуче.
— Що це?
Ханна спробувала відвернутись, але Лідія смикнула її комірець донизу, й те, що вона вже наполовину побачила, з’явилося на світ: гнучкий ланцюжок, невеличке срібне серденько. Її медальйон. Вона одним пальцем підчепила його, і Ханна захиталася та зі стукотом вистрибнула із завеликих туфель.
— Навіщо це тобі?
Ханна глянула в бік дверей, ніби правильну відповідь хтось написав на стіні. Шість днів тому вона знайшла під ліжком у Лідії маленьку оксамитову коробочку.
— Я не думала, що це тобі потрібно, — прошепотіла вона.
Лідія не слухала. «Щоразу, коли дивитимешся на це, — сказав їй батько, — просто згадуй, що насправді має значення». Бути товариською. Бути популярною. Змішуватися з натовпом. «Вам не хочеться посміхатися? То й що? Примусьте себе посміхнутися. Не критикуйте, не засуджуйте, не жалійтеся». Ханна, така задоволена тією маленькою срібною штукенцією, була надто схожа на неї, молодшу, — боязка, сором’язлива, плечі щойно почали опускатися під тягарем того, що здавалося тонким, легким і срібним.
Її рука з гучним звуком ударила Ханну по щоці, відштовхуючи її назад, відкидаючи голову вбік. Лідія п’ятірнею вхопилася за ланцюжок і сильно смикнула, — Ханна сіпнулася вперед, мов песик на повідці. «Вибач мені», — почала вона, але більше нічого не вийшло, крім кволого зітхання. Лідія смикнула дужче. Тоді ланцюжок луснув, і обидві сестри знову змогли вдихнути.
— Тобі це не потрібно, — сказала Лідія, і м’якість її голосу здивувала Ханну, здивувала саму Лідію. — Послухай мене. Ти думаєш, що тобі це потрібне. Це не так. — Вона стиснула прикрасу в кулаку. — Пообіцяй мені, що більше ніколи цього не надягнеш. Ніколи.
Ханна із широко розплющеними очима похитала головою. Лідія доторкнулася до її горла, витерла пальцем маленьку крапельку крові, яка з’явилася там, де ланцюжок порізав шкіру.
— Ніколи не посміхайся, якщо тобі цього не хочеться, — сказала вона, і Ханна, наполовину засліплена тим, що опинилася в центрі уваги Лідії, ніби в світлі потужного прожектора, слухняно кивнула. — Пам’ятай це.
Ханна дотримала слова: пізніше того вечора, і в усі наступні роки, вона згадуватиме цю мить і щоразу торкатиметься до горла, де вже давно нема тієї червоної мітки. Лідія здавалася швидше стривоженою, ніж розлюченою, ланцюжок звисав з її пальців, як мертва змійка; її голос звучав майже сумно, ніби це вона, а не Ханна зробила щось не те. Після цього випадку Ханна більше ніколи не брала того, що їй не належало. Але ця мить і остання розмова із сестрою довго залишалися загадкою для неї.
Того вечора Лідія заховалася у своїй кімнаті й дістала клаптик аркуша з нотатника, де Нат нашкрябав номер студента, у якого житиме. Після вечері — коли батько повернувся до свого кабінету, а мати влаштувалась у вітальні — дівчина розгорнула цидулку й підняла слухавку телефона на сходовому майданчику. Прослухала шість гудків, поки хтось озвався на тлі хрипких звуків вечірки, що вочевидь саме була в розпалі.
— Кого? — двічі перепитав голос на тому кінці, й Лідія нарешті здалася, перестала шепотіти й вигукнула:
— Натана Лі. Студента-відвідувача. Натана Лі.
Збігали хвилини, збільшувався рахунок за міжміський зв’язок — щоправда, коли рахунок прийде, Джеймс виявиться надто спустошеним, щоб відстежити цей дзвінок. На першому поверсі Мерилін клацала по колу телевізійні канали: «Рода».[36] «Чоловік на шість мільйонів доларів».[37] «Квінсі».[38] Знову «Рода». Нарешті Нат узяв слухавку.
— Нате, — сказала Лідія. — Це я.
На її подив, коли почувся голос брата, на очі навернулися сльози, хоча той голос був глибший і більш хрипкий, ніж зазвичай, мовби Нат застудився. Насправді він уже випив три чверті першої у своєму житті пляшки пива, й кімната починала тепло світитися. А тепер голос його сестри — який велика відстань зробила пласким — немовби розрізав це світіння тупим ножем.
— Що таке?
— Ти не подзвонив.
— Що?
— Ти обіцяв зателефонувати. — Лідія витерла очі ребром долоні.
— То це тому ти дзвониш?
— Ні, слухай, Нате. Мені треба дещо тобі розповісти. — Лідія трохи помовчала, намагаючись придумати, як усе пояснити. Там, десь позаду в Ната, вибухнув чужий регіт, ніби хвиля розбилася об скелю.
Нат зітхнув.
— Що сталося? Мама дістає тебе уроками? — Він приклав до губ пляшку й зрозумів, що пиво стало теплим, відчув на язиці гірку рідину. — Стривай, дай вгадати. Мама купила тобі особливий подарунок, але це була всього-на-всього книга. Тато купив тобі нову сукню — ні, діамантове намисто — і очікував, що ти будеш його носити. Учора за вечерею ти мала говорити, говорити й говорити, бо вся їхня увага була зосереджена на тобі. Уже тепліше?
Лідія приголомшено замовкла. Усе їхнє життя Нат краще за всіх розумів лексикон їхньої родини, те, що вони ніколи не могли до кінця пояснити стороннім: книга або сукня були чимось більшим, ніж річ, яку можна прочитати або надягти, увага йде пліч-о-пліч з очікуваннями, які падають мов сніг, лягають на плечі й тиснуть своєю вагою.
Нат усе говорив правильно, але оцим своїм новим, роздратованим голосом, і тому воно звучало тривіально й безглуздо. Так, як це міг почути будь-хто інший. Її брат уже став чужинцем.
— Мушу вже йти, — сказав він.
— Чекай. Чекай, Нате. Послухай.
— Господи, я не маю на це часу.
Йому стало страшенно гірко, й він додав:
— Чому б тобі не поговорити про свої проблеми з Джеком?
Нат тоді не знав, як ці слова переслідуватимуть його. Коли він щосили жбурнув слухавку, провина й докір маленькими колючими бульбашками піднялися йому з грудей. Але на такій відстані, у теплі й галасі вечірки, які обступали зусібіч, картина його світу змінилася. Усе, що набувало таких загрозливих розмірів зблизька, — школа, батьки, життя їхньої родини — зменшувалося майже до непомітної
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Несказане», після закриття браузера.