Читати книгу - "Вушко голки"

Ось так, лежачи на дитячому ліжку в рожевій спальні, Фабер аналізував стан свого тіла. Синці покривали чи не кожен сантиметр, але кістки наче були цілими. Гарячки не було — організм витримав цілу ніч у морі та не підчепив навіть бронхіту. Шпигуна просто охопила слабкість. Не виснаження, а щось більше. Фабер згадав, як досяг кінця рампи — тоді здавалося, що він от-от помре. Може, той ривок завдав якоїсь непоправної шкоди?

Його речі теж були з ним: бляшанка з плівкою, примотана до грудей, стилет, що ховався в лівому рукаві, гроші й документи — тепер вони лежали в кишені чужої піжами. Зрештою Голка стягнув із себе ковдру й сів, звісивши ноги додолу. На якусь мить у голові запаморочилось, але за хвилину Фабер устав, узяв халат і пішов у ванну. Головне, не думати про себе як про інваліда.

Коли він повернувся, на ліжку лежав його випрасуваний одяг: білизна, комбінезон і сорочка. Тут він раптом згадав, як вранці бачив голу жінку. Дивна вийшла ситуація — складно навіть якось її інтерпретувати. Вродлива жінка.

Одягався Фабер дуже повільно. Хотілося поголитися, але для цього потрібно було запитати в господаря, перш ніж позичати бритву: деякі чоловіки ставилися до леза так само ревниво, як до жінки. На столику лежав пластмасовий дитячий гребінець — ним агент вирішив скористатися без дозволу.

Відображення у дзеркалі викликало мало приводів для гордощів: звісно, деякі жінки могли б назвати його привабливим, але точно не всі. У Фабера було більше коханок, ніжу більшості середньостатистичних чоловіків, але це скоріше через його апетит, ніж через якусь особливу привабливість. Достатньо просто мати гідний вигляд — не обов'язково бути красенем.

Закінчивши роздивлятися себе у дзеркалі, шпигун обережно спустився у вітальню. Сходи швидко його виснажили, і агенту довелося хапатися за перила на кожному кроці, обережно долаючи сходинку за сходинкою. Біля дверей у вітальню Фабер зупинився. Звідти не чулося ні звуку. Шпигун попрямував у кухню й постукав у двері. Подружжя саме закінчувало вечеряти.

Жінка підвелася йому назустріч:

— О, ви вже встали! Може, вам би краще було ще полежати?

Фабер дозволив посадовити себе на стілець.

— Дякую, але краще не заохочуйте мене вдавати з себе хворого.

— Думаю, ви не зовсім усвідомлюєте, що вам довелося пережити, — зауважила Люсі. — Хочете поїсти?

— Якщо це вас не обтяжить...

— Звісно ж ні, не кажіть дурниць. Тут ще лишився гарячий суп для вас.

— Це так мило з вашого боку, а я навіть імен ваших не знаю.

— Девід та Люсі Роуз, — жінка вже налила миску супу й поставила перед ним. — Девіде, будь ласка, поріж ще хліба.

— Мене звати Генрі Бейкер, — відрекомендувався Фабер чомусь цим ім'ям, хоча й не мав відповідних документів. Треба було назватися Джеймсом Бейкером (ім'я Фабера, звичайно ж, не варто було використовувати), але чомусь агенту захотілося, щоб ця жінка називала його Генрі — англійський варіант його справжнього імені Генріх. Та нічого — завжди можна сказати, що насправді його звати Джеймс, але всі називають його Генрі.

З першою ложкою супу в нього прокинувся страшенний апетит, і Фабер швидко знищив усю порцію та хліб. Люсі засміялася. Жінка широко відкривала рота, показуючи чудові білі зуби, а її очі радісно звужувалися. Гарний сміх.

— Насипати вам ще?

— Не відмовлюся.

— Схоже, вам уже набагато краще. Та ваша блідість зникає.

Фабер дійсно почувався набагато краще. Другу порцію він їв повільніше, але скоріше з ввічливості, ніж через тамування голоду.

— А як же вийшло, що ви опинилися в морі в такий шторм? — спитав Девід. Це він вперше заговорив.

— Девіде, не треба його турбувати тими питаннями.

— Ні-ні, питайте. Якщо чесно, то я вчинив, як останній дурень. З початку війни я вперше вибрався порибалити, і просто не зміг дозволити погоді мене спинити. Ви любите рибалити?

— Ні, я вівчар, — Девід труснув головою.

— Багато у вас тут робітників?

— Лише старий Том.

— То, мабуть, багато на острові ферм?

— Ні. Ми живемо на цьому боці острова, а Том — на іншому, крім нас та овець, тут нікого нема.

Фабер повільно покивав головою. Це дуже добре. Жінка, інвалід, дитина та старий — вони не стануть на заваді. Сил наче додалося.

— А як же ви підтримуєте зв'язок із великою землею?

— Раз на два тижні приходить човен. Має ось прийти у понеділок, але якщо шторм не вгамується, його не буде. У Тома є радіопередавач, але ми можемо його використовувати лише в невідкладних ситуаціях. Якби, наприклад, вас шукали чи вам потрібна була термінова допомога — я міг би відправити повідомлення. Але наче потреби немає. Та й однаково за вами ніхто не зможе приїхати, поки шторм не вщухне. А як вщухне — все рівно прийде човен.

— Зрозуміло, — Фабер приховав свою радість. Його давно турбувала необхідність викликати субмарину в понеділок. У вітальні він бачив звичайний приймач — за потреби його можна буде допрацювати та зробити простий передавач. Але якщо тут був готовий — так тільки простіше. — А навіщо Томові передавач?

— Він член корпусу спостереження. Абердин обстріляли в липні 40-го, але не було жодного попередження — тоді постраждало п'ятдесят осіб. Ось вони й звернулися до Тома. Слух у нього кращий, ніж зір.

— Мабуть, літаки налетіли з Норвегії.

— Я теж так думаю.

Люсі підвелася.

— Може, перейдемо у вітальню?

Чоловіки вийшли слідом за нею. Фабер не відчув ні слабкості, ні запаморочення. Стало сил навіть притримати двері для Девіда, який під'їхав до вогню. Люсі запропонувала бренді, але Фабер відмовився, і жінка налила на двох.

Тим часом шпигун уважно розглядав подружжя. Люсі була дійсно вродливою жінкою: овальне обличчя, широко посаджені очі чудового бурштинового, яку котів, кольору і густе темно-руде волосся. Під її чоловічими широкими штанами та светром ховалася розкішна жіноча фігура. Варто їй тільки трохи завити волосся, одягти шовкові панчохи та вечірню сукню — і від неї буде неможливо відірвати очі. Девід теж був гарним