Читати книгу - "День всіх знервованих, Софія Малинська"

Невдовзі ми прибули до Ужгорода. Щоправда, попереду було ще майже п'ять годин подорожі машиною й заселення у готель.

За цей час мій шлунок неабияк збунтувався — вчорашньої піци виявилося відверто замало, проте зупинок наш план не передбачав. Довелося ласувати хотдогами та сендвічами з заправки, котрі двоє хлопців, що, як я зрозуміла, також працювали на Мирона, прихопили для нас в останню мить. І місцевою кавою. Такою собі, проте я і за це була вдячна.

Ми з Артуром розмістилися на задньому сидінні, й мовчки снідали, дивлячись у вікно машини.

Це відчувалося не так, як коли ми покидали Харків. Не як суцільна туга та безнадія. Скоріше... легке хвилювання перед тим, що на нас чекає. Як під час будь-якої нормальної подорожі.

Я спробувала міцно вхопитися за це відчуття, аби не дозволити сумним думкам знову заполонити голову. Годі вже плакати. Цим я справі ніяк не допоможу. І собі також.

Скільки б часу ми тут не провели, тиждень, два чи місяць, я не хочу провести їх скиглячи і жаліючи себе. Тим паче, що це доволі популярний і дорогий курорт, за який мені не доведеться платити.

При інших обставинах я б ледь не до стелі від щастя стрибала. Завжди хотіла побувати в Карпатах! Але це завжди було для мене задорого. Навіть у часи, коли я непогано заробляла. В приоритеті завжди було щось інше: квартира, ремонт, меблі, техніка, студія, матеріали... А тоді борги.

Трясця...

В мене не було часу подумати про це раніше, та я ж не зможу працювати аж до самого повернення. А значить і повертати борг.

Прикривши очі, я повільно видихнула.

Ні, не слід на цьому концентруватися. Зараз від мене однаково нічого не залежить, та з часом я обов'язково щось вигадаю. Завжди вигадувала.

— Ти в порядку? — спитав Артур, помітивши зміни на моєму обличчі, — Може відчинити вікно?

Мабуть, вигляд в мене справді був не дуже, бо один з приставлених до нас охоронців подивився на мене крізь дзеркало, й проказав:

— В аптечці є пігулки від захитування, якщо треба.

— Ні, ні... Все гаразд, просто... Згадала про дещо неприємне.

Артур уважно подивився на мене, а тоді обережно, ніби питаючи дозволу, торкнувся кінчиків пальців на моїй руці.

Я відповіла йому слабкою усмішкою, дозволяючи переплести їх.

Чим ближче ми були до Буковелі, тим більш вражаючою ставала різниця у погоді. Якщо в Харкові весна вже потрохи вступала у свої права, то тут досі лежав сніг. І що ближче ми підбиралися до гір, то більше його ставало.

Врешті з неба навіть почали сипатися білі пухнасті пластівці, ще й такі великі, ніби в якомусь різдвяному кіно.

Я, звісно, не така шалена фанатка цього свята, як Ася, та мушу визнати: гарно, дуже. І, якщо вірити всій тій рекламі курортів в Буковелі, вид з вікна нашого номера мав бути ще більш вражаючим.

Під'їхавши до готелю, я ледь стримала вражений свист. Якщо раніше я просто здогадувалася про те, що на наше тимчасове укриття було витрачено шалені гроші, то тепер знала це напевно.

Я не була великим знавцем готельного бізнесу, та, дивлячись на скляно-дерев'яну конструкцію у німецькому стилі, однаково могла сказати, що перед нами — один з найбільших та найдорожчих готельно-ресторанних комплексів Буковелі. Елітних, як-то кажуть.

В'їхавши на територію готелю, ми заїхали на пакрінг, де нас зустрів співробітник готелю, й, спитавши, чи заброньований в нас номер, супроводив нас до столика реєстрації.

Остання минула доволі швидко, в затишному просторому лобі з панорамними вікнами та купою доглянутих рослин. З усміхненою адміністраторкою, яку, якщо і збила з пантелику дешевість мого одягу та відсутність макіяжу після ночі у потязі, вона це нічим не показала. На відміну від консультанток однієї сумнозвісної мережі.

Наші речі — ті самі, що підготував Мирон — забрали інші співробітники, аби віднести до нашого номера, розташованого на останньому поверсі. Туди ж супроводили нас.

Підіймалися нагору в сучасному просторому ліфті, оснащеному додатковими кнопками для виклику персоналу. Там навіть був невеличкий диван! Невже для когось проблема постояти дві хвилини, поки ліфт добереться з найвищого поверху до найнижчого чи навпаки?

Ні, припускаю, що це можливо, та все ж... важко цьому не дивуватися.

Та навіть це було квіточками в порівнянні із тим, що чекало на нас в нашому номері…