Читати книгу - "День всіх знервованих, Софія Малинська"

— Знаєш, це справді якось дико. І дивно. Може навіть трохи кріпово. Та, попри все... Я, мабуть, теж не зовсім адекватна, бо гадаю, що тоді ми б ніколи не зблизилися так, як після всього цього божевілля.

Я досі сиділа на його колінах. Надто близько. Надто відверто. Та не відчувала жодного бажання відсунутися. Хоча однаково не була готова до наступного кроку.

Не зводячи з мене потемнілих зелених очей, Артур важко дихав. Схоже, зізнання далося йому нелегко, і він до останнього чекав, що після цього я його відштовхну. Та натомість я спитала:

— Ми...  Можемо посидіти так ще трохи?

Я чула як він ковтнув. Бачила, як жадібно сіпнувся його кадик, перш ніж він хрипко вимовив:

— Так, звісно. Стільки, скільки тобі буде треба.

Він не робив зайвих рухів. Не намагався торкатися мене так, як я йому не дозволяла, чи схиляти мене до більшого. Його гарячі долоні лежали на моїй спині, підтримуючи, аби я випадково не сповзла з його колін. Його серцебиття та розмірене дихання заколисували, і врешті-решт я сама не помітила, як заплющила очі та провалилася у сон.

Ранок зустрів мене променем сонячного світла з вікна купе, й... незвичним теплом. Розплющивши очі, я зрозуміла, що лежу просто на Артурі, що й досі спить.

Я не втрималася, розглядаючи його уві сні. Довгі світлі вії ледь помітно тремтіли. Він не супився, проте між бровами однаково залегла ледь помітна зморшка — ознака того, як часто він насправді це робить. А губи так і вабили їх торкнутися. Обвести пальцем ідеальний контур, а тоді схилитися і...

Перш ніж я встигла наробити дурниць, він розлющив очі, й промовив:

— Доброго ранку.

— Доброго.

Він трохи примружився, коли промінь світла потрапив йому на очі, та не поворухнувся. Не міг, поки я лежу зверху, — усвідомила я. А тоді обережно виплуталася з його обіймів, приймаючи сидяче положення.

Вийшло... ще гірше.

Кожен м'яз в його тілі напружився, але найбільше напруження сконцентрувалося просто під моїми сідницями. І от дивина — зазвичай мене взагалі важко знітити чи змусити почервоніти, та цього разу, коли низ мого живота відповів солодкою пульсацією, в мене запалали навіть вуха.

Ми обидва завмерли. Здавалося жоден з нас не дихав.

Мить перетворилася на нескінченність. А тоді я ковтнула і квапливо звелася на ноги.

— Вибач. Тобі, мабуть, було не дуже зручно спати ось так... — промовила я, ховаючи погляд.

— Ні, — хрипко промовив він, сідаючи, — Усе гаразд.

На щастя, ця ніякова мить залишилася позаду.

Я подивилася на годинник на своєму новому телефоні. Про старий довелося забути.

— Ми, мабуть, вже скоро приїдемо. Ти знаєш, куди нам їхати потім?

— Так, Мирон скинув мені адресу і номер машини, що нас забере. Нас розмістять в готелі в Буковелі. Це тимчасово, на тиждень-два, поки не знайдуть більш постійний варіант... Якщо в цьому, звісно, ще буде необхідність.

Я розуміла — останнє він додав спеціально, аби не забирати в мене надію на швидке повернення. І я була вдячна, справді, та не думала, що це можливо.

Я завжди вважала, що краще не мати марних сподівань, аби не розчаровуватися. Тож вирішила змінити тему:

— Готель в Буковелі, ще й сезон свят? — посміхнулася я, — Звучить як велика купа грошей.

Взагалі, відпочинок в Карпатах — не надто дешеве задоволення в будь-яку пору року, та зараз, напередодні дня всіх закоханих,  в пік пропозицій та інших романтичних жестів... Я навіть не уявляла чого коштувало зняти для нас двомісний номер, ще й знайти його в такий стислий термін... Певно, їм довелося підкупити когось, аби вони відмовилися від відпочинку. Можливо ту саму пару, під чиїми іменами ми мали заселитися.

— Я дав Мирону доступ до моїх рахунків, тож це не буде проблемою. До того ж він знає власника. Тобі не варто про це турбуватися.

Я гмикнула.

— Схоже цей Мирон — цікава людина.

Така робота і зв'язки... Світ багатіїв і справді відрізняється.

Не те, щоб я комплексувала, ні. Просто це було визначеним фактом.

Артур провів пальцями по волоссю, намагаючись поправити зачіску. Марно. Та йому однаково пасувало.

— Він гарна людина. Хоч іноді його і важко зрозуміти. Рік тому я потрапив в серйозну халепу, і він був єдиним, хто запропонував мені свою допомогу.

Я була згодна з другим твердженням. Хоча, мабуть, і з першим також. Ми поки що були не досить добре знайомі. Та, схоже, Артур йому і справді був не байдужий. Та й до мене він поставився по-людськи.

— То ви з ним друзі?

Артур слабко посміхнувся.

— Можна сказати і так. Насправді, гадаю, він — мій єдиний друг за останні... за дуже багато років.

— Я б сказала, що це звучить сумно, якби сама мала більше, ніж одну подругу. Та це не так, тож... Добре, що він в тебе є.