Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Бігуни 📚 - Українською

Читати книгу - "Бігуни"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Бігуни" автора Ольга Токарчук. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 55 56 57 ... 89
Перейти на сторінку:
цілому вагоні лише одна людина — той чоловік у кашкеті. Стоїть, прямий, як струна. Потяг рушає, і чоловік, ледь похитнувшись, зникає в чорному роті тунелю.

— Я куплю тобі булку, — каже Аннушка до закутаної, і та на мить припиняє похитуватися — здається, ніби вона здатна перетравлювати почуте лише в безруху. Небавом рушає в бік кіосків.

Ґаліна й Аннушка стоять, спершись на задню стіну кіоску, і їдять. Перш ніж відкусити шматок, закутана кілька разів хреститься й вклоняється.

Аннушка питає її про мовчазних людей, яких учора бачила в котельні, і жінка знову завмирає, цього разу з куснем булки в роті. Буркає щось недоладне, на кшталт «чого?», а потім кидає злісно:

— Вали звідси, баришня!

І йде геть. Аннушка до першої ночі їздить на метро, а потім, коли його зачиняють і церберки виганяють людей надвір, крутиться біля місця, де, як їй здається, був вхід до теплих котелень, але ніякого входу нема. Тож вона рушає на вокзал і там, вишпортуючи з гаманця останні гроші, коротає ніч за безконечним чаєм і борщем у пластикових скляночках. Сидить за столом, мужньо впираючись ліктями у ламіновану стільницю.

Тільки-но вона чує, як із брязкотом відчиняють ґратчасті двері, відразу купує в автоматі квиток і з’їжджає вниз. У шибці потяга бачить, що її волосся вже масне, від зачіски не лишилося й сліду, інші пасажири сідають біля неї не надто охоче. Іноді її навідує панічна думка, що вона може перестріти якогось знайомого, хоча ті навряд чи їздять цією лінією. Про всяк випадок тулиться в куток, під саму стіну. Зрештою, які там у неї знайомі? Поштарка, продавчиня з крамниці внизу, сусід із поверху. Аннушка навіть не знає їхніх прізвищ. Їй кортить затулити обличчя, як робить ота закутана; це непогана ідея — надягти собі пов’язку на очі, аби щонайменше бачити й бути якнайменше баченою. Аннушку штовхають, а їй навіть приємно, що хтось її торкається. Якась старша жінка, що сіла біля неї, виймає з мішечка яблуко і простягає їй з усмішкою. Коли на станції Парк Культури вона стоїть перед будкою з пиріжками, якийсь молодий, коротко стрижений хлопець купує їй порцію. Певно, вигляд вона має кепський. Дякує і не відмовляється, хоч у кишені лишилися ще якісь копійки. Вона стає свідком багатьох подій: як міліція скручує якогось чоловіка у шкіряній куртці, як на всю горлянку свариться якесь п’яне подружжя. Як молода дівчина, підліток, сідає до потяга на Черкізовській і схлипує, повторюючи «мамо, мамо», і ніхто не наважується їй допомогти, а потім уже запізно, бо дівчина виходить на Комсомольській. Бачить якогось присадкуватого смаглявого чоловіка, який біжить, штовхаючи перехожих, але біля ескалатора застрягає в натовпі, і двоє інших викручують йому руки. Бачить якусь жінку, яка голосить, що їй вкрали все, все, а потім її голос долинає звіддалік, усе глухіше й глухіше, аж поки остаточно змовкає. І двічі того дня бачить прямого, як жердина, діда з відсутнім поглядом — він проминає перед нею в освітленому потязі. Вона не знає навіть, що нагорі вже давно смеркло, що горять усі ліхтарі й лампи, просочуючи густе морозяне повітря жовтим світлом. Того дня вона взагалі не бачила сонячного проміння. На Київській вона підіймається нагору і йде в бік тимчасового переходу біля будівельного майданчика, сподіваючись зустріти тут закутану.

Жінка на своєму місці — робить те, що завжди: тупцює, виписуючи на землі якісь кола й вісімки, викрикуючи свої прокльони, схожа на клунок розмоклого шмаття. Аннушка довго стоїть перед нею, аж доки та помічає її й змовкає. Потім, не змовляючись, обидві жваво кудись рушають, неначе кваплячись до якоїсь цілі, і досить трохи забаритися, щоб вона назавжди лишилася недосяжною. На мості вітер ударяє їх обох, ніби жінка-боксер на рингу.

В кіоску на Арбаті продають смачнющі млинці, вони недорогі, але аж плавають у маслі, ще й политі сметаною. Закутана кладе монети на скляну тарілочку й бере гарячі порції. Жінки знаходять собі місце, щоб з’їсти цю смакоту, — на парапеті. Аннушка, ніби загіпнотизована, дивиться на молодих людей, які, попри холоднечу, посідали на лавки, грають на гітарі й попивають пиво. Більше галасують, ніж співають. Перегукуються, пустують. Двоє молоденьких дівчат їдуть верхи. Так, незвичне видовище. Коні високі, доглянуті, мабуть, просто з манежу; одна з цих амазонок вітається з молодим товариством на лавках, спритно зістрибує з сідла і, тримаючи коня на короткому поводі, розмовляє з хлопцями. Друга намагається випросити в якихось запізнілих туристів гроші на їжу для коня, — принаймні, так вона каже, — але ті здогадуються, що йдеться радше про пиво. Голодні тварини з вигляду трохи інакші.

Закутана штовхає її ліктем:

— Їж.

Але Аннушка не може відірвати погляду від цієї сцени, пожирає очима молодих людей, млинці парують в руках. Бачить у кожному з них свого Пєтю, вони того самого віку. Пєтя повертається до її тіла, наче вона ніколи його не зродила. Лежить там, скорчившись, важкий, як камінь, болісний. Набрякає в ній, росте; певно, їй треба народити його ще раз, тепер уже крізь шкіру, крізь усі пори, наче піт. Поки що він підступає їй до горла, застрягає в легенях і виходить у світ самим лише схлипом. Ні, вона не зможе з’їсти жодного млинця, вона повна. Пєтя застряг їй у горлі, хоч зараз міг би сидіти там, на лавці, простягати банку пива тій дівчині з конем, відхилятися назад усім тілом і вибухати сміхом. Міг би рухатися, нахилятися аж до власних черевиків, високо піднімати руки, міг би вкласти ногу в стремено й пришпорити коня. Міг би сісти на спині цієї тварини, проїхати вулицею, прямий, усміхнений, з вусиком, що поволі опушує йому горішню губу. Міг би вибігати вгору сходами й збігати вниз, наче вихор, йому стільки ж років, скільки й цим хлопцям, а вона, мати, журилася б, що йому світить двійка з хімії, що він не складе вступних іспитів і закінчить так, як його батько, що йому нелегко буде знайти роботу, і що його наречена їй не сподобається, і дитину вони заведуть собі надто рано.

І ось те важке олив’яне море здіймається в ній вже геть нестерпно, а в ту саму мить дівчина хоче вгамувати нетерплячого коня, смикає його голову вниз за вуздечку, щоби втримати в безруху. Кінь виривається, і вона періщить його по спині батогом, кричачи:

— Стій, паскудо! Стій, заразо!

З рук Аннушки випадають млинці зі сметаною, вона підбігає до дівчини,

1 ... 55 56 57 ... 89
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бігуни», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Бігуни"