Читати книгу - "Шепіт Срібної Ночі, Аліса Воміель"

Доріан стогне, його пальці тремтять у її руках. Його форма мерехтить — його фізичне тіло бореться з вагою сили, що переробляє його. Тіні обвиваються навколо його кінцівок, закріплюючи його навіть тоді, коли вони тягнуть його від неї.

Серце Ліри б'ється від паніки.

Вона тягнеться до нього. — Доріан...

Різкий вибух енергії виривається між ними.

Сигіль спалахує осліплюючим світлом, поглинаючи їхні форми.

Голос — не Ельдрина, не духів старих королів, але щось набагато могутніше — відлунює через руїни.

— Зв’язок укладено. Королівство витримає.

Останній, руйнівний пульс магії.

Ліра відчуває, як її розриває на частини — вона відчуває себе розірваною в два напрямки одночасно.

Її руки вислизають із захоплення Доріана.

Його золоті очі востаннє зустрічаються з її очима, сповнені страху, любові, чогось, чого вона раніше не могла назвати.

Сліпуче світло. Глуха тиша.

А потім нічого.

Світло розливається по зруйнованому замку, кидаючи золоті промені на поле бою, яке лише кілька годин тому було занурене у вогонь і кров.

Тепер — тиша.

Королівство все ще стоїть. Земля більше не руйнується. Небо більше не кричить від люті неконтрольованої магії. Але ціна виживання тяжіє в повітрі.

Люди — солдати, селяни, ті, хто ховався від страху або боровся до останнього подиху — виходять із руїн. Дехто поранений, інші вкриті сажею та кров’ю, але всі мають однаковий вираз обличчя.

Вони живі.

Елдрін тяжко спирається на свій посох, оглядаючи поле бою. Його втомлені очі оглядають зруйновані залишки великої зали, шукаючи — сподіваючись.

Але жодних ознак Ліри.

Жодних ознак Доріана.

Лише сигіль, вигорілий в камені, де вони колись стояли на колінах, ледь пульсує залишковою магією.

Жінка з села тримається за своє плаття, вагаючись, ступаючи до залишків тронної зали.

— Де вони? — запитує вона, її голос тремтить.

Лицар, що ще тримається за уламки свого меча, похитує головою.

— Зникли.