Читати книгу - ""Невільниця серця", Верона Дарк"

Алія ввійшла до дому Захри й Ельфан із тривогою, що висіла на плечах, немов мокрий плащ. Вона тримала доньку за руку, але її думки були далеко — там, де знову зустріла Каріма, де брехала, де кричала і… тікала.

Коли Айша заснула в кімнаті, Алія нарешті зізналася. Її голос тремтів, очі блищали від сліз.

— Я бачила Каріма. Він чекав мене біля ресторану… — почала вона. — Ми говорили. Я збрехала йому, що заміжня. Сказала, що щаслива. А потім знову втекла…

Ельфан мовчала, даючи їй виговоритися. Захра підійшла ближче, обійняла Алію за плечі. Тиша була важкою, але щирою.

— Аліє, він батько твоєї дитини… — м’яко сказала Ельфан. — І має право знати про неї.

— А якщо він забере її в мене? Якщо захоче мати вплив на її життя? Я боюсь… — шепотіла Алія, стискаючи пальці.

— Але вона має знати, хто її батько. І він має знати, що має таке чудо, як Айша, — промовила Захра.

Алія нічого не відповіла. Лише кивнула, мов у маренні.

Цієї ночі вони залишилися в домі Захри. Айша спала спокійно, обійнявши свою улюблену іграшку, а Алія лежала поруч, розплющеними очима вдивляючись у темряву. Її серце було розірване між минулим і майбутнім. Вона боялася правди — бо вона могла змінити все.

А десь у місті, у темному кабінеті, Карім теж не спав. Його руки стискали келих, думки розривали душу. Він бачив її обличчя — її очі, в яких жила правда, навіть попри брехню. Він відчував: Алія щось приховує. І тепер він мав намір дізнатися — що саме.