Читати книгу - "Божевільні емоції, Ірина Білик"

-Якого біса, Кіро?- він бере мене не надто акуратно за передпліччя та розвертає обличчям до себе. Він злиться, він капець як сильно злиться. В мене таке відчуття наче він скоро вибухне, якщо не заспокоїться.- Серйозно? Ти мориш себе голодом? Для чого? Ти зовсім розум втратила?!

-По-перше, не кричи на мене!- починаю кричати у відповідь. Я бляха починаю вже закипати, і якщо він не перестане мене відчитувати, то я вліплю йому ляпаса!- По-друге, пояснюю для тупих! Я не морю себе голодом! Я просто забула поїсти, і на цьому все! Я не настільки ідіотка, щоб ризикувати своїм здоров'ям! Якби ти знав мене краще, ти б... ти...

-Що я?! Так, я не знаю тебе! Так само як і ти мене!- кричить у відповідь. Він стискає моє передпліччя і я відчуваю малесенький біль. Хлопець притискає мене до себе та злісно дивиться на мене. 

-Бо ти не дозволив! Ти не дозволив дізнатися про тебе більше! Ти так само собі не дозволив дізнатися більше про мене!-кричу і відчуваю дурні сльози на очах. Ні, ні, ні. Тільки не зараз!- Що? Немає що сказати, Алчевський?

-Так, немає! А знаєш чому?!- кричить у відповідь. Що він в біса має на увазі? Що твориться взагалі в його голові? 

-І чому ж?- запитую гордо здіймаючи голову. Він уважно слідкує за мною та його губи розтягуються в кривій посмішці.

-Та, тому що ти повсюди, Агеєнко! Ти ходьби уявляєш наскільки ти в'їдаєшся в голову?!- що не що, а цього я не очікувала точно. Що це все значить?- Ні, тому що ти уявити не можеш навіть! Ти всюди! В моїй голові, в моїх думках, в моїх снах, повсюди, чорт забирай! Я з розуму скоро з'їду через це! Ти навіть явити не може, як я хочу зараз тебе поцілувати, і не тільки в губи! Я хочу досліджувати кожен сантиметр твого тіла! Я хочу приносити тобі задоволення, хочу чути твій стогін, від відчуття божевільних емоцій!- він послаблює хватку та починає цілувати в шию.

-Глібе...- з моїх губ зривається стогін, який я не хотіла випускати. Бляха!

-О, так. Я хочу чути їх кожен раз, коли цілую тебе! Я хочу відкритися тобі! Я хочу цілувати тебе не запитуючи твого довбаного дозволу! Хочу торкатися тебе, без твоєї довбаної умови!- каже він хрипко. Його губи спускаються до моїх ключиць, і Боже я не можу стримати свій стогін. Що він бляха робить? Хоче довести мене? Якби не його хватка, то я б вже давно впала. Мої ноги вже не тримають мене.

-Ти й так не дотримуєшся її, нахаба!- відчуваю як його губи розтягуються в посмішці й він легенько кусає мене за шию, а потім смокче це містечко заспокоюючи язиком. 

-О, так. І я не збираюся її дотримувати, бо я схожу з розуму через тебе. Схожу з розуму через те, що не можу доторкнутися до тебе, колючко! Я бляха відчуваю божевільні емоції, і відчуваю себе залежним!- його руки опускаються на мою талію і він мне її.

-Б-о-ж-е, Глібе!- стогну в черговий раз від відчуттів. Господи, я не можу стриматися! Це настільки неймовірно, що я відчуваю, що скоро втрачу свідомість. 

-Ти уявити не можеш, як я тебе хочу, колючко!- він цілує мене в шию знову і знову. Я ж своєю чергою запускає свої руки в його густе волосся. Легенько потягую, і чую його приглушений стогін. І в один момент він просто відривається від шиї та дивиться на мене своїм затуманеним та збудженим поглядом.- Але у нас договір! Договір, який ми не будемо порушувати! Ми фіктивна пара, Кіро...

      Після цих слів я відпускаю його волосся та відходжу від нього. Його слова наче осяяли мене! Боже, що ми робимо? Навіщо я знову піддалася йому? Навіщо?! Він же просто знову робить мені боляче! 

-Провалюй, Алчевський,- кажу нарешті відвертаючись від нього. Він підходить ближче, і я відступаю подальше.

-Кіро...- в його очах появляється страх. Страх? Чого ти боїшся, Алчевський?

-Провалюй!- кричу обертаючись до нього. Мої очі щипають від сліз, але я все одно не даю їм вийти на волю. Нізащо! Я більше не буду плакати через нього! Він досі стоїть на місці, і я починаю його виштовхувати його з кімнати.- Забирайся! Забирайся!

       Поки я пробую його виштовхнути він пробує зловити мої руки. І коли в нього це вдається, хлопець притискає мене до себе. Я починаю крутитися та вириватися з його хватки, але це все марно. Боже, невже він просто не може піти та більше ніколи не з'являтися?! Невже він не бачить як мені боляче? Він цілує мене в голову та говорить.

-Пробач мені, пробач. Можеш ненавидіти мене, але ніколи. Чуєш? Ніколи не мори себе голодом!

        Гліб відпускає мене, і я нарешті випхнувши його закриваю двері. Ідіотські сльози фонтаном виринають на волю. Я сповзаю по дверях та реву, просто реву. Я ненавиджу тебе, Гліб Алчевський! Ненавиджу! Ненавиджу...

Через два з половиною місяці

        Я прокидаюся зранку втомлена, і вижата наче лимон. Вчора знову засиділася за вивченням нового матеріалу. Вилажу з теплого ліжка та йду в ванну кімнату. Помаленьку починаю прокидатися та приводжу себе нормально стану. Як завжди заплітаю високий хвіст. Потім одягаю свої чорні легінси, а на верх білу кофту з капюшоном та безрукавку. Взуваю свої чорні кросівки, беру свої навушники та телефон й біжу на пробіжку.

          Зараз листопад і на вулиці вже добряче холодно. Листя яке ще недавно було зелене вже пожовтіло та попадало на землю. Під час пробіжки я добряче стомилася, тому не одразу відчула, що за мною хтось слідкує. Коли обернула голову то нікого не помітила, але я відчувала це. Я завжди відчуваю, коли хтось на мене дивиться, але зараз цей погляд мені нагадував чийсь. Коли я почула за собою чийсь біг з переду і перед моїм обличчям вибігла якась тінь, я не втримала рівноваги та впала.

-Pour que tu!(з Фран. Та щоб тебе!)- лаюся, а коли підіймаю очі просто заклякаю. 

-З тобою все гаразд?- очі матері бігають по моєму тілі, наче перевіряють. Вона подає мені руку і тільки тоді я розумію, що занадто довго дивилася на неї. Підіймаюся ігноруючи її долоню та тріпаю свій одяг. 

-Все ок,- кажу та хочу обійти її. Але мама не дає цього зробити. Жінка легенько бере мене за передпліччя та обертає мене до себе.