Читати книгу - "Джерело"

— І що ти робитимеш? Тебе це не турбує?

— Ні. Я на це сподівався. Я чекаю.

— На що?

— На свій тип людей.

— Що це за тип?

— Я не знаю. Тобто знаю, але не можу пояснити. Я часто хотів би вміти пояснити. Мусить бути якийсь принцип, щоб пояснити це, але я не знаю його.

— Чесність?

— Так… Ні, лише почасти. Ґай Франкон — чесна людина, але це не те. Ролстон Голкомб має сміливість, певним чином… Не знаю. Усе інше в житті куди зрозуміліше. Але я можу впізнати свій тип людей із обличчя. З виразу їхніх облич. Мій будинок й автозаправну станцію можуть проминати тисячі перехожих. Із тих тисяч лише один зупиниться і минати їх — це все, що мені потрібно.

— Отже, тобі все-таки потрібні інші люди. Так, Говарде?

— Аякже. Із чого ти смієшся?

— Я завжди вважав тебе найантисоціальнішою твариною з усіх, кого мав задоволення зустріти.

— Мені потрібні люди, які дадуть мені роботу. Я не будую мавзолеїв. Ти припускаєш, що вони мені потрібні для іншого? Для чогось більш особистого?

— В особистому плані тобі не потрібен ніхто.

— Ні.

— Ти навіть не вихваляєшся цим.

— А повинен?

— Ти не зможеш. Ти надто зарозумілий, щоб вихвалятися.

— Невже я такий?

— Хіба сам не знаєш, який ти?

— Ні, я не знаю, яким бачиш мене ти чи будь-хто інший.

Геллер мовчки сидів, описуючи кола рукою із сигаретою. Потім він засміявся і сказав:

— Це було типово.

— Що?

— Що ти не запитав, яким я тебе бачу. Будь-хто інший зробив би саме так.

— Вибач. Це не через байдужість. Ти один із небагатьох друзів, яких я не хотів би втратити. Я просто недодумався запитати.

— Я знаю, що ти недодумався. У цьому й річ. Ти егоцентричне чудовисько, Говарде. А найжахливіше те, що ти абсолютно цього не усвідомлюєш.

— Це правда.

— Ти мав би виказати трохи занепокоєння, коли це визнаєш.

— Чому?

— Знаєш, мене дещо спантеличує. Ти найхолодніша людина, яку я знаю. І я не можу зрозуміти чому, — усвідомлюючи, що ти справжній демон деякою мірою, — чому я завжди відчуваю, коли бачу тебе, що ти найжиттєдайніша особа, яку я будь-коли зустрічав.

— Що ти маєш на увазі?

— Не знаю. Лише це.

Минали тижні, Рорк щодня приходив у бюро, відсиджував за столом вісім годин і багато читав. О п'ятій він ішов додому. Він переїхав до кращої кімнати, ближче до контори; витрачав мало; у нього було достатньо грошей, щоб вистачило надовго.

Лютневого ранку в його бюро задзеленчав телефон. Жвавий, виразний жіночий голос попросив про зустріч із містером Рорком, архітектором. Цього ж дня до нього прийшла жвава маленька смаглява жінка, вбрана у норкову шубку; екзотичні сережки дзенькали, коли вона вертіла головою. А вона частенько вертіла головою, короткими, наче пташиними, рухами. Це була місіс Вейн Вілмот із Лонґ-Айленду, яка бажала побудувати заміський дім. Вона пояснила, що обрала містера Рорка, бо він спроектував будинок Остіна Геллера. Вона обожнювала Остіна Геллера; він був, заявила жінка, оракулом для всіх, хто бодай трішечки претендував на звання прогресивного інтелектуала — «хіба ж ні?» — і вона була відданою йому, наче фанатка, — «так, без перебільшення, як фанатка». Містер Рорк іще дуже молодий, адже так? — але вона не має нічого проти, вона дуже ліберальна і залюбки допомагає молоді. Вона хотіла б великий будинок, у неї двоє дітей, і вона вірила, що слід виявляти їхню індивідуальність — «хіба ні?» — у кожного повинна бути окрема дитяча, а в неї мусить бути бібліотека — «я читаю до нестями» — і музична кімната, оранжерея — «ми вирощуємо конвалії, мої друзі кажуть, що це моя квітка» — і якесь кубло для її чоловіка, який беззастережно їй довіряє і дозволив проектувати їхній будинок — «тому що я добре знаюся на цьому, і якби не була жінкою, переконана, що стала б архітектором» — кімнати для прислуги і все таке. І гараж на три автомобілі. Після півтори години докладних пояснень, вона сказала:

— І, звісно ж, якщо йдеться про стиль будинку, це буде англійський Тюдор. Я обожнюю англійський Тюдор.

Він поглянув на неї і поволі запитав:

— Ви бачили будинок Остіна Геллера?

— Ні, хоча я хотіла б його побачити, але як? Я ніколи не зустрічалася з містером Геллером, я лише його фанатка, лише це, проста, звичайна фанатка, а що він за людина? Ви повинні мені розповісти, я до смерті хочу почути це — ні, я не бачила його будинку, це десь у Мейні, адже так?

Рорк витягнув із шухляди столу фотографії і простягнув їй.

— Ось, — мовив Рорк, — будинок Геллера.

Жінка поглянула на фотографії — її погляд, немов вода, ковзнув по глянцевій поверхні — і кинула їх на стіл.

— Дуже цікаво, — сказала вона. — Вкрай незвично. Вкрай приголомшливо. Але, звісно, це не те, що хочу я. Такий будинок не виразить моєї індивідуальності. Мої друзі кажуть, що я особистість єлизаветинського типу.

Спокійно і терпляче він намагався пояснити, чому вона не повинна зводити тюдорівський будинок. Вона перервала його всередині речення.

— Послухайте, містере Рорк, ви ж не намагатиметеся повчати мене? Я цілком впевнена, що маю хороший смак, і чимало знаю про архітектуру, навіть відвідувала спеціальний курс у моєму клубі. Мої друзі кажуть, що я знаю більше за багатьох архітекторів. Я добре зважила все і вирішила, що матиму англійський тюдорівський будинок, це навіть не обговорюватиму.

— Місіс Вілмот, ви повинні піти до іншого архітектора.

Вона ошелешено вирячилася на нього.

— Себто ви відмовляєтеся від замовлення?

— Так.

— Ви не хочете мого замовлення?

— Ні.

— Але чому?

— Я такого не будую.

— Але я думала, що архітектори…

— Так. Архітектори збудують вам що завгодно. Будь-який архітектор у місті зробить це.

— Але я спершу хотіла дати шанс вам.

— Місіс Вілмот, будьте ласкаві, скажіть, чому прийшли до мене, якщо хочете тюдорівський будинок?

— Гаразд, я була впевнена, що ви будете вдячні за таку можливість. А ще я подумала, що зможу розповідати друзям, що для мене працював архітектор Остіна Геллера.

Він намагався пояснити і переконати. Він знав, коли казав, що це не має сенсу, бо його слова лунали, наче у вакуумі. Тут не було такої людини: місіс Вейн Вілмот; тут була лише шкарлупа, під якою містилися думки її друзів, картинки з поштівок, що вона їх бачила, романи про сільських есквайрів, які вона прочитала; було так, наче він звертався до чогось нематеріального, що не могло