Читати книгу - "Напівзагублений"

— Треба спуститися ще на два поверхи, і ми вже будемо надворі, — але ноги мене не тримають, тож він волочить мене сходами вниз, а відтак витягає крізь двері, та щойно я опиняюся на свіжому повітрі, судоми послаблюються, і я зцілюю себе від головного болю й нудоти, і знову почуваюся добре. Навіть не просто добре. Я почуваюся фантастично.

Габріель не нарікає, хоч я знаю, що він ледве стримується. Коли ми повертаємося на нашу позицію біля крамничок, він запитує:

— Ти довідався пароль?

— Мені здається, «Скинься в тюбик».

— Тобі здається?

— «Скинься» — точно.

— А «в тюбик» — не точно?

— Може бути і «в кубик».

— Або «в зубик»? Або «в чубик»? Або «в бублик»? Або взагалі щось зовсім інше!

— «Скинься в тюбик».

Мені так здається.

І знову очікування. Крамнички вже зачинені. Довкола — нікого й нічого, крім холоду, що пробирає до кісток. Ми з Габріелем заходимо у провулочок і сідаємо на землю попід стіною. Обоє не годні заснути.

Габріель каже:

— Хтось колись сказав, що війна — це тривалі періоди нудьги, що чергуються з секундами жаху.

— Як на мене, то з хвилинами жаху.

— Так, хвилинами, а в найгірших випадках, можливо, навіть з годинами.

— Сьогодні може бути саме такий випадок.

Габріель бере мене за руку і переплітає наші пальці.

— Але колись це все закінчиться. Не буде більше ні нудьги, ні жаху, а тільки спокій, гори, кава і круасани.

— Ага, — та я думаю не про спокій, гори й каву, а про години жаху, про кров і моторошний вереск.

Уже починає світати. Приїжджає фургончик з газетами, які кидають просто на вулицю, а тоді відчиняється газетний кіоск. Габріель іде купити якихось батончиків. Мені нічого не лізе в горло, я ледве їх туди заштовхую. І знову ми чекаємо.

Біля однієї з висоток з’являється Селія. Вже сьома двадцять дев’ять, і мені час іти.

Габріель каже:

— Я скоро до тебе долучуся.

Я біжу підтюпцем просторим майданом до Вежі, входжу крізь поламані двері, піднімаюся смердючими сходами, минаю своє блювотиння на сьомому поверсі, але тепер я почуваюся вже цілком добре. Живіт більше не судомить. Мені не терпиться взятися до справи.

Я стаю невидимим і піднімаюся сходами далі, аж на найвищий поверх, до дверей у в’язницю. У мене з собою одна з Меркуріїних шпильок для волосся, що магічним чином відмикає всі замки, тож, притулившись до дверей, я тихенько кажу:

— Скинься в тюбик, — а тоді застромлюю кінчик шпильки в замок і штовхаю двері.

Нічого не відбувається.

Мені пересохло в роті, тому, можливо, я вимовив слова нечітко. Або я помилився з паролем, але не можу тепер випробовувати різні варіанти.

Чую кроки на сходах. Вартові мають мінятися аж за двадцять п’ять хвилин — це, імовірно, просто якийсь мешканець будинку. Однак мені треба якось пройти через ці двері. Я знову кажу:

— Скинься в тюбик, — цього разу голосніше й чіткіше, хоча в цілковитій тиші здається, ніби я прокричав. Запихаю шпильку в замок, штовхаю двері, й вони відчиняються.

Тепер я стою в темряві. Я встиг на мить побачити, що до наступних дверей якихось два-три кроки. Та на них немає ручки, і я не знаю, в який бік вони відчиняються, тож не можу передбачити, в якій частині кімнати краще стояти, щоб прослизнути всередину разом з вартовими. Я не певний, чи тут можна ввімкнути світло, але навіть не пробую шукати вмикач. Залишається надіятись на те, що, коли прибудуть вартові, я матиму час знайти правильну позицію. Лишилося близько двадцяти хвилин.

Проте вже наступної хвилини відчиняються зовнішні двері. Це, певно, той вартовий, чиї кроки я чув на сходах. Я ледве встигаю стати невидимим, а вартовий уже смикає шнурок, що звисає зі стелі, вмикаючи лампочку, і зовнішні двері тим часом зачиняються. Він п’ять разів стукає у внутрішні двері. Два голосні й повільні удари, а потім три швидкі, що теж, як я здогадуюсь, є своєрідним сигналом.

Минає майже хвилина, а тоді у внутрішніх дверях відкривається на якусь мить маленьке вічко, а потім знову закривається. Клацає замок, двері відчиняються, і лунає голос вартового:

— Щось ранувато, — він тримає двері відчиненими, щоб мій вартовий міг увійти. Для мене місця небагато, але я стаю боком і притискаюся до стіни.

Тоді прослизаю всередину.

Вартовий, що прийшов на заміну, матюкається, дивлячись собі під ноги. До його чобота прилипла обгортка від цукерки. Він нахиляється, щоб її забрати, а я ще більше втискаюся в стіну. Його куртка торкається моєї. І все, нічого більше. Але я вже знаю: він відчув, що щось не так. Він обертається, немовби перевіряючи, що в нього за спиною, та дивиться просто на мене, тримаючи між пальцями цукеркову обгортку. Тоді відвертається й запитує:

— Джейк уже тут?

— Ти перший. Ти прийшов на півгодини раніше. Дейл ще навіть не закінчив обхід.

— Мені здалося, я почув Джейка… — тоді він рушає коридором, тримаючи перед собою обгортку. Я маю погане передчуття, що він щось запідозрив.

Я входжу слідом за цим типом з цукерковою обгорткою в невеличку кімнату, де з одного боку стоїть кухонний гарнітур, а з другого — стіл з лавою. Тип кидає обгортку в смітник і витирає руки об штани. Тоді скидає куртку і вішає її на гачок на стіні. Інші гачки вже зайняті. Входить ще один вартовий і каже:

— Щось ти рано.

— Ага.

— Вона тебе вигнала, чи що?

Той тип, що був з обгорткою, неуважно хитає головою, немовби думає про щось інше. Наливає в чайник води та заварює собі чаю. З’являються інші вартові, які мають здавати зміну, і теж коментують ранній прихід свого обгорткового колеги. Навіть мені вже набридли ці коментарі, але він принаймні забув про те, як почув мій голос, коли я називав пароль. Кімната заповнюється новими вартовими, які прийшли на зміну, і я виходжу в коридор, чекаю там і знову зосереджуюся, щоб залишатися невидимим. Рахую вартових, які вже йдуть, перевіряючи, чи вийшли всі шестеро. Тоді йду слідом за Ловцями, які теж виходять, і бачу, де розташована розколина, через яку вони потрапляють у будівлю Ради.

Отже, тут залишилося четверо Ловців і шестеро вартових з Ради. І я мушу знешкодити їх так, щоб ніхто не встиг вислизнути або здійняти тривогу. Вони всі йдуть у кімнату для зустрічей, де начальник варти дає їм розпорядження та вказівки щодо в’язнів. Вартові без зброї: вона їм не потрібна, адже вони не випускають в’язнів з камер.