Читати книгу - "Ловець снів"

— Я йду, Дадді! — крикнула вона й пішла. Поспішаючи через зал до спальні, Роберта відчула себе жахливо старою: серце волого калатало об ребра, у коліна бив артрит. Для неї Небувалії не буде. — Іду. Мама йде!

Він усе ридав, ніби в нього серце розривалося. Він плакав, коли першого разу, чистячи зуби, побачив, що в нього з ясен сочиться кров, але ніколи не кричав, і минуло вже багато років відтоді, коли він так плакав востаннє. Ці ридання били в мозок і рвали душу. Бум-бух, бум-бух, бум-бух.

— Дадді, що сталося?

Вона ввірвалась до кімнати і, дивлячись на нього широко розплющеними очима, була настільки впевнена, що в нього знову почалася кровотеча, що спочатку їй навіть здалося, що вона бачить кров. Але там був тільки Даддітс, він сидів на своєму розхитаному лікарняному ліжку і розгойдувався вперед-назад із мокрими від сліз щоками. Очі його залишилися такими ж пронизливо-зеленими, але інші кольори його зовнішності зникли. Волосся теж зникло, чудове біляве волосся, яким він нагадував їй молодого Арта Ґарфункеля[64]. Тьмяне зимове світло з вікна поблискувало на його голому черепі; на пляшечках, розставлених на столику біля ліжка (таблетки проти інфекцій, таблетки проти болю, але тільки не таблетки, які могли б зупинити те, що з ним відбувається, або хоча б уповільнити); на стояку для крапельниці перед столиком.

Але вона не бачила нічого незвичного. Нічого, що могло б пояснити майже гротескний вираз болю в нього на обличчі.

Вона сіла поруч із ним, узяла голову, що безперестанку хиталась, і притисла до грудей. Навіть зараз, у хвилину надзвичайно сильного хвилювання, його шкіра лишалась холодною. Утомлена, помираюча кров не могла донести тепло до його обличчя. Вона згадала, як читала «Дракулу», давно, ще в школі, і відчувала приємний жах, який ставав зовсім не таким приємним, щойно вона лягала в ліжко, світло гасло і спальня наповнювалася тінями. Тоді вона дуже раділа, що справжніх вампірів не існує, ось тільки тепер розуміла, що помилялася. Щонайменше один існував, і то значно жахливіший, аніж будь-який трансильванський граф. Звали цього вампіра не Дракула, а лейкемія, і не існувало осикового кілка, яким можна було б простромити його серце.

— Даддітсе, Дадді, милий, що? Що сталося?

І він, лежачи в неї на грудях, сказав, точніше, прокричав. Вона забула про все, що відбувалося на Джефферсон-тракт, крижаний холод пронизав усе її тіло, шкіра взялася сиротами. «Ер мер! Ер мер! О, аммо, ер мер!» Їй не потрібно було просити його повторити, вона слухала його все своє життя і прекрасно зрозуміла:

— Бобер помер! Бобер помер! О, мамо, Бобер помер!

Розділ 9

Піт і Беккі

1

Піт кричав, лежачи в заваленій снігом колії, поки міг кричати, а потім лежав мовчки, намагаючись упоратися з болем, знайти спосіб зжитися з ним. Не зміг. Це був біль, із яким не можна зжитися, больовий бліцкриґ. Він і не знав, що у світі існує такий біль, — якби знав, залишився б із тією жінкою. З Марсі, хоча її звали не Марсі. Він майже знав її ім’я, але що це змінює? Це в нього зараз були проблеми, біль піднімався від коліна розпеченими спазмами, палючий, моторошний.

Він лежав і тремтів на дорозі, біля пластикового пакета з написом «Спасибі, що купуєте у нас!». Піт потягся до нього перевірити, чи всі пляшки розбились, і, коли нога піднялась, усе тіло від коліна пробило блискавкою пекельного болю, що затьмарив інший біль. Піт знову скрикнув і знепритомнів.

2

Отямившись, він не знав, як довго пролежав на цьому місці, — судячи зі світла, не дуже довго, але ноги встигли задерев’яніти, руки, хоч і були в рукавичках, теж уже майже не відчувались.

Лежав Піт, повернувшись частиною тіла набік, біля пакета, в замерзлій калюжі бурштинового кольору. Біль у коліні трохи стих — напевне, воно теж почало замерзати, — і виявилося, що Піт знову може думати. Це добре, бо справи в нього таки дійсно кепські. Потрібно було дістатися до куреня й вогню, і допомоги не було звідки чекати. Якщо просто лежати тут і чекати Генрі зі снігоходом, до приїзду Генрі він перетвориться на морозиво «Бурулька Піт» із торбою битих пивних пляшок поряд, спасибі, що купуєте у нас, алкоголіку ви сраний, велике вам спасибі. А ще жінка. Вона теж могла померти, і все через те, що Пітові Муру закортіло випити пивка.

Він з огидою подивився на пакет. Щоб не розбудити біль у коліні, не став його викидати в ліс, а закидав снігом, як собака закопує свої екскременти, а потім поповз.

Виявилося, коліно не так уже й заніміло. Піт повз на ліктях, відштовхуючись здоровою ногою; зуби стиснуті, волосся збилось і звисає на очі. Тварин тепер поряд не було. Велика втеча скінчилась, і лишився тільки він один… звук його натужного дихання та придушені стогони щоразу, коли коліно билось об землю. Він відчував, як по руках та спині струмує піт, але ступні лишалися нечутливими, як і пальці.

Він уже майже здався, але раптом десь на половині прямого відрізка дороги помітив попереду яскраву цятку — багаття, яке розпалили вони з Генрі. Вогонь помітно зменшився, але ще горів. Піт поповз далі, і кожного разу, б’ючись коліном, коли нестерпний біль пронизував ногу, намагався проектувати його на помаранчеву іскорку. Він хотів дістатися туди. Кожен рух спричиняв нелюдську муку, але, Боже, як він хотів туди дістатися. Йому не хотілося здохнути тут, у снігу.

— Я зможу, Беккі, — пробурмотів він. — Я зможу, Беккі. — Він виголосив її ім’я п’ять або шість разів, перш ніж усвідомив це.

Наближаючись до вогню, він зупинився, щоб поглянути на годинник, і наморщив брови. Годинник показував близько сорока хвилин на одинадцяту, але так не могло бути — він пам’ятав, що перевіряв час перед тим, як висунутися до «скаута», і тоді на годиннику було двадцять хвилин на першу. Довший погляд виявив причину такої недоречності. Годинник ішов у зворотний бік,