Читати книгу - "Остання любов президента"

— Відсвяткувати? — розмірковує він уголос. — А що, це ідея! Я вже давно не був у ресторані!

До РАГСу ми підходимо за чверть одинадцята. Мама Мири, побачивши нас, зривається з місця і поспішає назустріч.

— Де ж ви були! Я вже двічі домовлялась, щоб нас пропустили без черги.

Вона обертається до РАГСу і вказує рукою на чергу, яку переважно складають молоді пари. Черга невелика, чоловік двадцять.

— Хто останній? — весело запитує Давид Ісаакович.

Високий парубок у джинсовому костюмі підіймає руку.

— Та що ти, Давиде. — Мирина мама сплеснула у долоні. — Ми ж без черги! Ти ж ветеран війни! Ви ж нас пропустите? — Це вона звертається до черги.

Черга не заперечує. Добре, що літніх людей у нашій країні так поважають!

Мирина мама веде старого всередину, а я залишаюся надворі й уважно роздивляюсь молодих жінок, які розлучаються. У моїй голові лише одна думка: «От зараз ці красиві й простенькі молоді жіночки вийдуть із дверей РАГСу вільними. Вибирай будь-яку та й веди!»

Але це лише в думках. Насправді жодна з них мені не подобається. Та й настрій у мене не такий, який потрібно. Ранок сьогодні якийсь напружений. Зараз добре було б відпочити.

А вітер усе ще дме. Але зараз він ніби вже тепліший. Я роззираюся у пошуках кафе чи скверу. Поглядом натрапляю лише на булочну.

«Гаразд, — міркую я. — Дочекаюсь їх і привітаю. Може, Мирина мама пригостить нас кавою з тістечками? Все ж таки, як-не-як, важлива подія в її житті. Тепер вона вже справді зможе виїхати!»

92

Київ. Серпень 2004 року. Ранок.

Господи! Шоста ранку, а в моєму носі до цього часу витає запах парфумів, залишений учора Жанною, котра досиділа в нас до опівночі. Аби я не почав демонстративно позіхати, то вона залишилася б у нас і до світанку.

Світлана спить. Вона лежить на боці, обличчям до вікна. Її живіт на ліжку — як на підносі. Ще кілька місяців. I все! Спочатку немовлята будуть плакати, потім навчаться розмовляти, просити цукерки й гроші, і щонайменше років на п’ятнадцять їхні голоси проженуть сьогоднішню бездітну тишу.

У роті — смак кетчупу. Вчорашня піца виявилася пересохлою. Її довелося майже запивати кетчупом. А потім, коли двері за Жанною нарешті зачинилися, мені вже забракло сили почистити зуби. Вчора не було сили, а зараз — бажання. Але я вмію переконувати себе.

Зубна електрощітка для ледарів полірує мої зуби, вимітає з рота вчорашні білки й вуглеводи. У ніздрях далі солодкуватий запах. Стійкий. Мабуть, це якісь професійні парфуми. Запах, що залишається на згадку про його власницю.

— Чого ти ходиш туди-сюди? — Чую я сонний голос Світлани, коли зазираю до спальні.

— А ти не спиш?

— Уже ні.

Вона повільно всідається на ліжку. Схиляє голову і дивиться на свої ноги. Зітхає.

— Вже ніби не опухають, — кажу я.

— Ні. Але болять.

— Просто їм важче, бо тебе побільшало.

Світлана погоджується. Підводиться. Рожева сорочка-балахон робить її схожою на смішну іграшку.

— Какао будеш? — пропоную я.

Вона не заперечує.

— Навіщо ти її сюди покликала? — запитую я Світлану, коли ми вже сидимо за новенькою барною стійкою нашої кухні.

— Я беру її на роботу.

Мої очі округлилися, в них миттєво відбилося запитання-обурення, яке Світлана відразу зрозуміла й поквапилася з відповіддю.

— У відділ зв’язків з громадськістю. Вона вміє розмовляти з людьми.

— З чоловіками?

— Взагалі з людьми. На чоловіках вчаться.

— Вона вчилася під чоловіками! — не здаюся я.

— Хіба це має значення?

— А у вільний від роботи час вона буде підробляти на Об’їзній?

— У вільний від роботи час співробітники роблять усе, що їм заманеться. Я не збираюсь їх контролювати. До речі, вона й без цього хотіла змінити рід занять.

— На що? — У моєму голосі вчувається внутрішній регіт.

Світлана дивиться на мене співчутливим поглядом, але жіноча мудрість утримує її від атаки у відповідь.

— Вона займеться сексом по телефону. Вечорами.

— Чудово! Ніколи не пробував!

— Я домовлюся, щоб ти телефонував безкоштовно!

Тут я розумію, що треба закривати тему з Жанною. Треба викидати її з цієї розмови, бо інакше вона нас посварить, а сваритися з вагітною дружиною — це злочин. З вагітними треба завжди погоджуватися!

І я поступово вводжу Світлану в курс моїх проблем. Розповідаю про наполегливу пропозицію Догмазова. На її обличчі з’являється задума. Її погляд наповнюється сумнівами. Її долоня лягає на мою.

— Я ж забув про сніданок! — кажу я, побачивши, що на барній стійці крім двох горняток какао і наших рук нічого немає.

— Я підтримаю будь-яке твоє рішення, — каже Світлана. — Може, тобі справді час змінити роботу.

Вона акуратно злізає з високої табуретки.

— Важко сидіти, я їх придушу, — каже вона, гладячи живіт.

Я переношу какао на столик біля вікна. До стійки бару я звик відразу, тому що через неї можна не лише спілкуватися, а й цілуватися. А через столик не дуже й поцілуєшся!

93

Київ. Грудень 2015 року.

Коля Львович насправді не такий вже й дурень, і якщо треба, то може бути прудкішим за їжачка у шлюбний період. Не встиг на язиці розтанути приємний генерало-коньячний післясмак, коли він тут як тут з рулоном паперу. Розгортає рулон — знову мапа, на якій безліч різних стрілочок і кривих ліній. Найжирніша лінія починається від Києва й закінчується поблизу Тернополя. Виходить, що це і є маршрутна мапа.

Я підіймаю на нього свій погляд. Примружуюся. Нехай як хоче, так і розшифровує моє мруження.

— Знаєш, що найголовніше? — після короткої паузи запитую я в нього.

Він мовчить.

— Щоб жодна душа не знала про цей політ! І щоб не залишилося жодної маршрутної карти. Ні копії, ні оригіналу! Тобі все зрозуміло?

Приємно спостерігати, як від напруження бігають думки в його широколобій голові. Їхній рух можна прочитати в рухливих, занепокоєних очах. Як йому кортить зрозуміти, в чому річ.

— Ти зрозумів? — перепитую я.

— Так, зроблю...

Відповідає він якось дуже загальмовано. Я починаю підозрювати, що й мій наказ буде виконано, але дуже повільно.

— На завтрашній вечір, щоб у моїх планах нічого не було. Я вечеряю з Майєю Володимирівною.

—