Читати книгу - "Автостопом — по Галактиці"

А це, тепер уже наполягатимуть багато людей, річ ну просто абсолютно неможлива.

У ресторані ви можете зустрітися і розділити трапезу з (коли б небудь могли б зустріли вже з) видатними представниками всенького населення простору і часу. Це, якщо б можна було спокійно розтлумачити, теж річ неможлива.

Ви можете навідуватися до нього стільки разів, скільки забажаєте (можете б перевідвідувати… І так далі — для правильного вживання часової форми проконсультуйтеся з книжкою доктора Стрітменшенера), і будьте певні, що ніколи не зустрінетеся з самим собою, оскільки зазвичай це призводить до неабиякого збентеження.

А оце, скажуть недовірки, річ явно неможлива, навіть коли б усе решта і могло б бути правдою, хоча і не є такою.

Вам слід усього-на-всього у свою історичну епоху покласти на рахунок у банку пенні і на час, коли ви з’явитеся тут перед самим Кінцем Всесвіту, ваш вклад завдяки нарахованим відсоткам зросте до небачених сум, і таким чином ви зможете оплатити казково великий рахунок за спожите у ресторані.

Багато людей стверджують, що це не тільки річ неможлива, але до того ж явно божевільна. І тому співробітники відділу реклами зоряної системи Бастаблон вигадали таке гасло: «Якщо цього ранку ви зробили шість неможливих справ, чому б не додати до них ще одну і не поснідати в «Тисячах шляхів» — у ресторані на краю Всесвіту?

РОЗДІЛ 16

За стійкою бару Зафод нажлуктився до нестями. Його голови лежали одна на одній, на обличчях блукали бездумні посмішки. Він почувався найщасливішим у світі.

— Зафоде, — звернувся до нього Форд, — поки ти ще здатний говорити, чи не розказав би ти мені, що з біса сталося? Де ти пропадав? Де ми були у той час? Це дрібнички, але я б хотів, щоб усе прояснилося.

Ліва Зафодова голова начебто прочуняла, а права похилилася більше, тонучи в алкогольних парах.

— Угу, — сказав він, — я тримався поблизу. Вони хочуть, щоб я знайшов того, хто править Всесвітом, але мені начхати, зустріну я його чи ні. Боюся, що він не вміє куховарити.

Ліва голова уважно вислухала, що сказала права, і кивнула.

— Саме так, — сказала вона, — ще одну чарчину.

Форд перехилив ще одну чарку Пангалактичного полоскального полиску. Цей напій, який за силою прирівнювали до бандитського нападу, був дорогий і позбавляв розуму. Форд вирішив, що йому начхати, що б там не сталося.

— Спокійно, Форде, — сказав Зафод, — усе гаразд, усе чудово.

— Ти хочеш сказати, що усе під контролем?

— Ні, — заперечив Зафод, — я не кажу, що все під контролем. Це не зовсім відповідатиме дійсності. Якщо ти дійсно хочеш знати, що сталося, то скажемо так, що уся ситуація була у мене в кишені. Гаразд?

Форд знизав плечима.

Зафод захихотів над чаркою. Рідина перелилася через край чарки і на очах стала роз’їдати мармурове покриття стійки бару.

До них підійшов космічний циган і з диким поглядом в очах почав грати на електронній скрипці і не погоджувався залишити їх в спокої, аж поки Зафод тицьнув йому жменю банкнот.

Циган підійшов до Артура і Тріліан, які сиділи у іншому кутку бару.

— Я не знаю, де ми опинилися, — сказав Артур, — але мене аж мороз пробирає.

— Випий ще, — сказала Тріліан, — і розважайся.

— Так мені випити чи розважатися? — запитав Артур. — Це взаємно виключні речі.

— Бідолашний Артуре, ти не створений для цього життя, правда?

— Ти називаєш це життям?

— Ти нагадуєш мені Марвіна.

— З усіх, кого я знаю, у Марвіна найтверезіші думки. Як ти гадаєш, яким чином відігнати від нас цього скрипаля? Підійшов офіціант.

— Ваш столик готовий, — сказав він.

Якщо поглянути ззовні, чого ніхто не робить, то ресторан нагадує велетенську блискучу морську зірку, яка вилежується на пустельній скелі. У кожному з її відростків містяться бар, кухня, генератори силового поля, які захищають усю будівлю і те, що залишалося від зруйнованої планети, а також Турбіни часу, які поволі переганяють усю цю споруду вперед і назад через вирішальний момент.

У центрі височить велетенський кулястий золотий купол, і саме під нього зараз входили Зафод, Форд, Артур і Тріліан.

Не менше п’яти тонн блискіток спалахнули світлом, коли вони ввійшли до зали, і покрили усі доступні поверхні. Інші поверхні не потребували прикрас, бо вже були інкрустовані дорогоцінним камінням, яскравими мушлями з Сантрагінуса, золотом, мозаїчними кахлями, шкурами ящірок та ще мільйоном інших невідомих прикрас. Сяяли дзеркала, блищало срібло, горіло золото. Артур Дент стояв, вирячивши очі.

— Ну й ну, — сказав Зафод, — це ж треба!

— Неймовірно! — ошелешено вимовив Артур. — А люди!.. А речі!..

— Ці речі, — впівголоса сказав Форд Префект, — теж живі істоти.

— Які люди… — не міг стримати свого захоплення Артур, — і… Інші істоти…

— Яке освітлення!.. — вигукнула Тріліан.

— Які столи… — чудувався Артур.

— А одяг!.. — вторила йому Тріліан.

Офіціантові вони видалися гуртом судових виконавців на відпочинку.

— Ресторан на краю Всесвіту дуже популярний, — сказав Зафод, пробираючись на непевних ногах посеред нагромадження столиків, деякі з яких були виготовлені з мармуру, деякі з дорогого ультрачервоного дерева, ще інші з платини, і за кожним з них сиділа група екзотичних істот, які перебалакувалися і розглядали меню.

— Люди одягаються у свій найкращий одяг, перш ніж рушати сюди, — продовжував Зафод. — Для них це свого роду подія.

Столики розташовувалися великим колом, а посередині височіла центральна естрада, на якій невеличкий оркестрик награвав легеньку музику. На думку Артура, тут було не менш тисячі столиків. Між ними тут і там росли пальми, жебоніли водограї, височіли гротескні скульптури — коротше кажучи, усі атрибути ресторанів, на які не шкодують витратити стільки грошей, скільки потрібно, щоб склалося враження, що тут не заощаджували ні на чому. Артур покрутив головою туди-сюди, майже сподіваючись, що побачить, як кіношники знімають рекламну стрічку для однієї з американських компаній.

Зафод підморгнув Фордові, той підморгнув Зафодові.

— Краса! — вигукнув Зафод.

— Ще б пак, — підтвердив Форд.

— Знаєш, мій прадідусь напевно щось звелів комп’ютерові, — сказав Зафод. — Я попросив його посприяти, щоб ми вирушили до найближчого місця, де можна перекусити, а він послав нас аж на край Всесвіту. Нагадаєш мені колись, щоб я йому подякував.

Він помовчав.

— Ти ба, поглянь, тут зібралися усі-усі. Усі, хто були кимсь.

— Чому були? — не зрозумів Артур.

— Бо наприкінці існування Всесвіту доводиться частенько вживати минулий час, — пояснив Зафод. — Адже все давно відбувалося.