Читати книгу - "Сага про Форсайтів"

І, легенько штурхнувши кота гострим носком лакованого черевика, він велично виплив з вітальні.

Коли Свізін вийшов, усі присутні нишком перезирнулись; кожному було цікаво, як інші сприйняли слово «прогулянка», — слово, котре набуло між ними розголосу й особливого змісту, бувши єдиним, так би мовити, вірогідним фактом, що безпосередньо стосувався туманних зловісних чуток, про які тільки й було мови останнього часу.

Юфімія не стрималась і сказала, захихотівши:

— Я дуже рада, що дядечко Свізін не запрошує мене на прогулянку.

Місіс Смолл, щоб утішити її й розвіяти ніяковість від розмови на таку непевну тему, промовила:

— Ти ж знаєш, серденько, він полюбляє їздити в товаристві елегантних жінок: йому приємно похизуватись перед людьми. Ніколи не забуду, як він колись повіз мене на прогулянку. Ото вже я набралася страху!

Повне старече обличчя тітоньки Джулі на мить аж засяяло від задоволення, потім зморщилось, і очі її налилися слізьми. Вона згадала той далекий день, коли Септімус Смолл повіз її кататися.

Джеймс, який скоцюрбився в низькому кріслі, раптом прокинувся із своєї похмурої задуми.

— Дивний він якийсь, Свізін, — промовив він нерішуче.

Мовчанка старого Джоліона, його суворий погляд ніби паралізували всіх. Він і сам був збентежений враженням, яке справили на них його слова, — враження це підтверджувало: плітки, що їх він прийшов сюди припинити, мають під собою серйозні підстави; але гнів його не вщух.

Він іще з ними не поквитався… Ні, ні, ось він їм дасть доброго чосу!

Своїм племінницям старий Джоліон не хотів «давати чосу», з ними він не сварився — молода гарненька жінка завжди могла сподіватися на його милосердя, — але цей дурень Джеймс, а також інші, можливо, трохи меншою мірою, заслужили доброго прочухана. І він теж запитав, як здоров я Тімоті.

Немов відчувши, що молодшому братові загрожує небезпека, тітонька Джулі одразу згадала про чай.

— Мабуть, він уже вихолов, поки ми з тобою розмовляли, — сказала вона, — але Смізер приготує свіжий.

Старий Джоліон устав.

— Дякую, — мовив він, дивлячись просто на Джеймса, — але мені нема коли пити чай, розпускати плітки тощо! Пора вже додому. Бувай, Джулі; бувай, Гестер; бувай, Вініфред.

І без усяких церемоній він вийшов із кімнати.

У кебі його гнів розвіявся: так воно бувало завжди — погнівається уволю, і злість ущухає. На душі в нього стало сумно. Може, він і зав'язав їм язика, але якою ціною! Так, він заплатив дорогу ціну: довідався, що чутка, якій він не хотів вірити, таки правдива, що Джун знехтувано, та ще й знехтувано заради жінки Джеймсового сина! Він відчував, що це правда, але переконував себе, що це вигадка; проте біль, який ховався під його рішучістю, поволі, але невпинно обертався на сліпу лють проти Джеймса та його сина.

Шестеро жінок та один чоловік, що лишилися в тісній вітальні, завели розмову, хоч вона й не дуже ладилася після тієї прикрої сцени; кожне вважало себе зовсім непричетним до пліток і кожне вважало інших шістьох неприторенними пліткарями; тож усі були сердиті й збентежені. Тільки один Джеймс сидів мовчки, стривожений до глибини душі.

Незабаром Френсі зауважила:

— А знаєте, мені здається, що дядечко Джоліон за останній рік дуже підупав. Ви як гадаєте, тітонько Гестер?

Тітонька Гестер здригнулася.

— Запитай тітку Джулію! — відказала вона. — Я нічого не знаю.

Але інші не побоялись погодитися з Френсі, а Джеймс пробурмотів, понуривши голову:

— Він уже сам на себе не схожий.

— Я це давно помітила, — докинула Френсі, — він страшенно постарів.

Тітонька Джулі похитала головою, її обличчя скривилося в жалісній-прежалісній гримасі.

— Бідолашний Джоліон! — сказала вона. — Нікому за ним доглянути!

І знову запала мовчанка; потім усі п'ятеро гостей разом устали, ніби кожне боялося відстати від решти, й попрощалися.

Місіс Смолл, тітонька Гестер і їхній кіт знову лишилися самі; вдалині грюкнули двері — то до них ішов Тімоті.

Увечері, коли тітонька Гестер вже лягла у спальні, що належала тітоньці Джулі, перш ніж вона перебралася до спальні тітоньки Енн, двері відчинилися і зайшла місіс Смолл у рожевому чепчику, із свічкою в руці.

— Гестер! — сказала вона. — Гестер!

Тітонька Гестер ворухнулась, зашелестівши простиралом.

— Гестер! — повторила тітонька Джулі, щоб пересвідчитися, що розбудила її. — Мені не йде з думки наш бідолашний Джоліон. Як, — тітонька Джулі вимовила це слово з притиском, — як нам йому допомогти?

Тітонька Гестер знов зашелестіла простиралом і жалібно промовила:

— Допомогти? Хіба я знаю?

Тітонька Джулі вийшла з кімнати вдоволена й, силкуючись причинити двері якнайобережніше, щоб не потурбувати любу сестричку, випустила з рук клямку, і вони гучно грюкнули.

Вернувшись до своєї кімнати, вона стала біля вікна, щільно запнутого мусліновими завісками, щоб нічого не було видно знадвору, й подивилася крізь щілину на місяць, що сяяв над парком. Її кругле, в рожевому чепчику, обличчя жалібно зморщилося, на очі набігли сльози; вона думала про «бідолашного Джоліона»: він уже старий і зовсім самотній, треба якось допомогти йому, а він її за те щиро полюбить, так щиро, як ніхто не любив її відколи… відколи не стало бідолашного Септімуса.

VIII. БАЛ У РОДЖЕРА

Роджерів дім на Прінсез-гарденз сяяв вогнями. Десятки свічок палали в кришталевих люстрах, і паркетна підлога довгастої вітальні віддзеркалювала їхні сузір'я. Вітальня здавалася просторою, бо всі меблі перенесли на горішній поверх, а під стінами поставили ті химерні витвори цивілізації, що звуться «бальними канапками».

В найдальшому кутку за пальмами стояло піаніно з розгорненими на пюпітрі нотами «Кенсінгтонського гуляння».

Роджер не запросив оркестру. Нащо, мовляв, здався той оркестр, йому такі витрати зовсім ні до чого, і годі про це балакати. Френсі (її мати, яку Роджер уже давно довів до нервового розладу, за таких обставин лягала в ліжко) була змушена задовольнитися фортепіано, прилучивши до нього юнака, що грав на корнеті; але вона заставила той куточок пальмами, щоб у не дуже доскіпливих гостей склалося враження, ніби там сховано кілька оркестрантів. Вона вирішила сказати, хай грають гучно, — корнет може створити чудовий ефект, якщо музикант гратиме від щирого серця.

Нарешті Френсі з усім упоралася, спромігшись правдами й неправдами пройти крізь той заплутаний лабіринт, який хоч-не-хоч треба подолати, коли зважишся сполучити фешенебельність із здоровою форсайтівською ощадливістю. Худорлява, але дуже ефектна в сукні кольору спілої кукурудзи з пишними тюлевими воланами на плечах, вона походжала по вітальні, натягуючи рукавички й окидаючи все хазяйським оком.

З найнятим на вечір лакеєм (у Роджера служили самі лиш покоївки) Френсі заговорила про вино. Чи запам'ятав він, що містер