перед очима. У Леверкюнових паперах я її не знайшов. Він її не знищив і якийсь час возив із собою під час своїх переїздів до Мюнхена, до Італії, у Пфайферінг, та потім згубив. А втім, я майже так само добре пам'ятаю Кречмарового листа, як і Адріанового, хоч тоді ніяких нотаток про нього не робив. Заникуватий музикант уперто стояв на своєму, далі кликав і зваблював Адріана. Жодне слово в Адріановому листі, писав він, ні на мить не похитнуло його впевненості в тому, що авторові листа судилося присвятити себе музиці, що він прагне до неї, а вона до нього, і дарма він, чи то з слабкодухості, чи то з кокетства ховається від неї за не зовсім правдивий аналіз своєї вдачі й душевного складу, як ховався за теологію, свій перший безглуздо вибраний фах. «А що ви стали манірні, Адрі, і що у вас дужче болить голова, то це вам кара за відступництво». А почуття гумору, яким він хвалиться чи на яке нарікає, набагато краще вживається з мистецтвом, аніж з теперішньою його вигаданою наукою, бо мистецтво, на противагу теології, може ним скористатися, — і взагалі з усіх тих поганих рис, які Адріан собі приписує, воно може мати куди більший пожиток, ніж він гадає чи задля відмовки вдає, що гадає. Він, Кречмар, не знає скільки правди в лихослів'ї Адріана на себе самого, до якого він удається тільки з однією метою: щоб не лихословити на мистецтво, бо він трохи помиляється, і помиляється свідомо, трактуючи мистецтво як поєднання з юрбою, оплески, парадні вистави, як міх, що роздмухує емоції. Та він хоче відлучити себе від мистецтва, посилаючись на ті властивості, яких воно якраз і вимагає. Сьогодні мистецтву потрібні саме такі люди, як Адріан, — і вся справа в тому, що він дуже добре знає це, хоч би як лицемірив. Холодність, «швидко насичуваний розум», відчуття банального, втома у відповідь на нудне, огида до нього, — все це речі, з якими обдарування може стати покликанням. Чому? Бо це лише до певної міри властивості окремої людини, а в основному природа їхня надіндивідуальна, вони — вияв колективного відчуття зужитості й вичерпаності мистецьких засобів, нудьги, яку ті засоби викликають, і пошуків нових шляхів. «Мистецтво не стоїть на одному місці,— писав Кречмар, — його рухає вперед особистість, а особистість — продукт і знаряддя часу, в якому об'єктивні й суб'єктивні мотиви переплітаються так непомітно, що одні набирають подоби других. Життєва необхідність мистецтва в революційному поступі й становленні нового не може обійтися без важеля гострого суб'єктивного відчуття своєї відсталості, того, що більше нема чого сказати, не можна нічим більше стати, що всі його засоби вичерпались, і воно послуговується для руху вперед начебто нежиттєздатним матеріалом: стомливістю особистості та її інтелектуальною нудьгою, огидою до показу «як це зроблено», фатальною схильністю сприймати речі як пародію на самих себе, «почуттям смішного», — одне слово, воля мистецтва до життя, до поступу надягає машкару цих млявих особистих властивостей, щоб виявитися в них, об'єктивізуватися, здійснитися. Може, для вас мої міркування надто метафізичні? Але це не метафізика, це правда, в основному відома вам правда. Поспішайте, Адріане, зважуйтесь! Я чекаю. Вам уже двадцять років, а ще треба засвоїти силу фахового матеріалу, досить важкого, щоб вас зацікавити. Краще хай голова болить від поєдинку з кононами, фугами й контрапунктом, аніж від спростовування Кантового спростування доказів існування Бога[170]! Годі вам дівувати на теологічному факультеті!
Дівоцтво хвалим ми. Та хто дітей народить?
Воно — безплідний лан, де лиш худоба бродить».
Цією цитатою з «Херувимського мандрівника»[171] закінчувався лист, і коли я підвів від нього очі, то зустрівся з лукавою усмішкою Адріана.
— Ну як, по-твоєму, непогано відбито удар, га? — спитав він.
— Навіть дуже добре.
— Він знає, чого хоче, — повів далі Адріан. — І соромно мені, що я цього не знаю так добре, як він.
— Думаю, що й ти знаєш, — сказав я.
Бо я справді не побачив у його листі твердої відмови, хоч і не вважав, що він написаний з «манірності». Це дуже недоречне слово там, де йдеться про бажання зробити ще важчим свій вибір, поглибити його сумнівами. Я збентежено передбачав, що Адріан вибере, і коли ми наступного разу розмовляли з ним про його і моє майбутнє, то виходили з цього, наче з доконаного вже факту. Наші шляхи й так розходились. Мене, хоч я був дуже короткозорий, визнали придатним до військової служби, і я вирішив відбути належний мені річний термін уже тепер, при третьому артилерійському полку в Наумбурзі. Адріан же з якоїсь причини, чи то через свій хворобливий вигляд, чи через постійний головний біль був на невизначений час звільнений від військової служби і хотів пожити кілька тижнів у Бухелі, щоб, як він казав, обміркувати з батьками питання про зміну фаху. А втім, він признався, що хоче виставити перед ними справу так, наче йдеться тільки про зміну університету, — до певної міри йому й самому так здавалося. Він, мовляв, скаже їм, що хоче більше приділити уваги музиці й тому вирішив переїхати в місто, де тепер працює його вчитель з гімназійних часів. Тільки не поставить їх до відома, що зрікається теології. Він і справді думав знов записатися до університету й слухати лекції з філософії, щоб потім отримати ступінь доктора цієї науки.
На початку зимового семестру 1905 року Леверкюн поїхав до Лейпціга.
XVІ
Мабуть, не треба й казати, що наше прощання було холодне й стримане. Ми навіть не глянули один одному в очі й не потиснули руку. Надто часто ми за своє коротке життя розходились і знов зустрічалися, щоб призвичаїтись подавати один одному руку. Він залишив Галле за день переді мною, вечір ми провели в театрі вдвох, без вінфрідців; другого ранку він від'їздив, і ми розлучилися на вулиці, як розлучалися сотні разів, — просто розійшлися в різні боки. Я не втримався й до свого «прощай» назвав його ще й на ім'я, — так я вже звик. Він цього не зробив. Сказав лише: «So long!»[172] Це був Кречмарів вислів, і Адріан тепер скористався ним, глузливо зацитував його, бо він взагалі любив цитати, натяки на щось і на когось, з ким те слово чи вислів було пов'язане; потім додав іще якийсь жарт щодо армійського періоду життя, який на мене чекав, і пішов своєю дорогою.
Він, звичайно, мав рацію, не сприймаючи трагічно нашу розлуку. Щонайбільше через рік, після
